Читати книгу - "#непамʼятаюякцесталося, Alina Pero"

Женя

Прокинулася я від аромату кави й чогось смаженого. Може, навіть чогось їстівного — бо з Антоном ніколи не знаєш, це омлет чи експеримент.

Я лежала з відкритими очима й дивилась у стелю.

Сьогодні. Оцей день.

Наш офіційний розлучальний день.

Так і тягне запостити сторіз з підписом “Початок нового життя” і кавою на фоні, але... чомусь хочеться плакати. І точно не від цибулі.

Антон увійшов у кімнату з підносом, на якому стояв кривуватий омлет, кава й квіточка. З вулиці. З клумби, певно.

— З добрим ранком, дружино. В останнє. — підморгнув він і сів поруч.

— Романтично, — я посміхнулася, але всередині стиснуло. — Ти готуєш розкішні “прощальні сніданки”.

— Ага. Як у кіно. Тільки ми не ті, хто плаче, а ті, хто робить вигляд, що це нормально.

— І не забуваймо, що ми взагалі-то випадково одружилися, — буркнула я, дивлячись у каву.

— І провели разом найкращий місяць з усіх моїх тридцять… чогось там. — він замовк, ніби згадав, що сьогодні не день для зізнань.

Антон

Ось і воно. Оце дурацьке відчуття, коли наче все добре, але щось не так.

Женя сидить навпроти, у моїй футболці, з розпатланим волоссям, тримає кружку двома руками — і я хочу все, крім одного: щоб вона пішла.

Цей місяць був…

Місяцем сміху, сварок через зубну пасту, вечорів під пледом і недоспаних ночей, коли я думав, що це все тимчасово.

А тепер — кінець?

— То ми йдемо сьогодні в РАЦС? — запитала вона тихо, майже пошепки.

Я глянув на неї. В очах не було впевненості, тільки питання. Як у мене.

— Ти хочеш піти? — спитав я.

Вона мовчала. А потім раптом усміхнулась.

— Якщо ми підемо, нам треба переодягнутись. А якщо не підемо — я можу лишитись у твоїй футболці.

— Вона вже твоя, Женю, — сказав я, і відчув, як всередині щось перекручується. Як автомат у метро, коли не кидаєш жетон.

Ми сиділи мовчки.

А потім вона встала, взяла телефон і щось натискала.

— Що робиш?

— Скасувала візит до психолога. — вона знизала плечима. — Ну не можу я пояснити людині, чому хочу розлучитися з чоловіком, якого... кохаю.

Мені захотілося бігати по квартирі і кричати щось на кшталт “Вона це сказала!” Але я втримався. Просто підійшов і обійняв її.

— Тоді доведеться влаштувати інше побачення. І, можливо, інше весілля. На тверезо.

— Тільки не в капцях і не з дешевими кільцями, — прошепотіла вона.

— А можна в капцях, але з коханням?

Вона кивнула.

І ми залишились вдома.

Розлучатися передумали.