Читати книгу - "Істина крові, Христина Вілем"

Віта сиділа в тіні великого дерева і тримала на колінах хлопчика. Він уважно розглядав листочок у розсіяному кроною сонячному промінні. Світлі кучері ворушились від легенького вітру, а Віта ніяк не могла визначити, скільки йому років. Вона боялась поворухнутись, щоб не розвіяти чар миті, але їй неймовірно хотілось побачити його обличчя і переконатись, що хлопчик схожий на неї.
– Ма, а листочок дихає?
Хлопчик серйозно подивився їй в очі і чекав, а Віта бачила себе у дитинстві – великі очі, худе обличчя і напружено стиснуті губи. Вони завжди намагалась бути серйозною, коли чекала на відповідь. Він так схожий на неї. Це її син, її і тільки її дитина.
– Так, дихає…
– Я пошукаю ще один.
Він підвівся і почав збирати листя.
– Мамусю, чому ти сказала неправду?
– Що?..
– Воно не дихає, а мені так треба…
Хлопчик дивився на неї великими синіми очима, оберемок листя у його руках зів’яв на очах, а сам хлопчик із кожним видихом ставав все прозорішим.
– Ні, зачекай!
Віта підхопилась, кинулась до нього, але зловила лише один із розвіяних вітром жовтих листочків. Якусь мить вона дивилась на нього, а потім закричала, скільки стало сил…

Віта почула власний стогін. Її розривало від болю втрати, але вона ніяк не могла згадати, що сталось. Вона наче не пам’ятала хто вона і що з нею. Тіло почало пульсувати і хвилі пекучого болю поступово заповнювали її всю. Десь глибоко всередині зародилось відчуття голоду, розтікалось судинами і коли біль та голод вибухнули у мозку, Віта провалилась у темряву.
Пробудження було неприємним. Тіло ще боліло, особливо зап’ястки, але вже не було відчуття руйнування. Віті здавалось, що її тіло розділилось на безліч маленьких частинок і кожна вимагає їжі.
Віта відкрила очі і зрозуміла, що не впізнає кімнату, не пам’ятає, як опинилась тут і що робила останні два дні. Вона спробувала сісти, але поворухнувши руками відчула біль і мимоволі застогнала. Її руки стиснуті чимось важким та пекучим… так міцно, до болю, тримав її Ян, коли намагався вгамувати істерику і кидав у обличчя злі та цинічні слова на прощання…
Віта смикнулась, проганяючи спогади і ланцюг дзенькнув, але тепер звук виявився голосним та пронизливим, аж запульсувало у скронях. Бліде світло нічника на стіні мов вибухнуло яскраво-сліпучим сяйвом у очі, а в ніс вдарив різкий запах поту. Відвертаючи голову від неприємного запаху вона вловила інший – теплий, тягучий та неймовірно апетитний. У роті і горлі миттєво пересохло, вона почала шукати поглядом їжу і побачила чоловіка.
Кілька секунд Віта намагалась сфокусувати погляд, а коли вдалося, завмерла, відчувши панічний, божевільний страх. То був він, той самий капітан у відставці. Маніяк! І він схопив її! Здається, зараз чоловік міцно спить і якщо вдасться звільнити руки, то можна втекти. Але вона почувається такою безсилою і її мучить спрага, неймовірно сильна спрага та голод. З кожним подихом відчуття наростали і, зрештою, злились у одне нестерпно сильне бажання… насититись.
– Пити…
Слово зірвалось з губ перш ніж вона подумала, чи варто його будити. Тим не менше, Віта якось відчула, що він прокинувся і завмерла. Вона чекала, що буде далі і напружено думала, чи можна його обдурити. Він не вбив її, отже є шанс врятуватись.
Чоловік різко сів, їхні погляди зустрілись і Віта із здивуванням зрозуміла, що він її боїться. І яскравий спогад – це не його обличчя вона бачила перед смертю. То був інший чоловік, монстр із білим волоссям і червоними очима.
– Я хочу пити…
Він вагався, а Віта дивилась на нього і здалось, що у неї галюцинації.  Від чоловіка хвилями йшов той самий, теплий, тягучий та апетитний аромат їжі. У горлі нестерпно пекло і вона дозволила йому напоїти себе.
Зробивши ковток Віта зразу ж зрозуміла, що щось не так. Її тіло завмерло, а отримавши ще порцію води, шлунок зсудомило і їй здалось, що вона виблює його разом з водою. Стало тільки гірше. Голод та спрага із нестерпних стали всепоглинаючими, важливішими навіть за дихання…
Він відгортав її волосся, торкався обличчя, а Віта відчувала, що не владна над тілом, наче воно само знає, як вгамувати голод. Почали боліти ясна, нити зуби, рот наповнюється слиною, а горло пекло. Віта раптом дуже виразно почула, як б’ється його серце, як із легким шелестом, з рівномірними інтервалами, тече кров на шиї. Так близько. Щось чуже і хиже підказувало, що його кров це єдиний спосіб врятуватись і вижити.
Чоловік завмер і Віта, не задумуючись, кинулась до нього. Він встиг відскочити, ланцюг боляче врізався у зап’ястки і Віта із стогоном впала на ліжко. Сили покидали її, від спраги затуманювався зір, думки плутались, все інше втратило значення. Віта повільно відкрила очі.
– Ти пам’ятаєш хто ти?
Їй ледве вдалось сфокусувати погляд, Віта бачила його наче крізь жовто-червоний фільтр, здавалось, що червоні нитки просвічували навіть крізь одяг, а теплий аромат їжі, до якої вона не могла дотягнутись, доводив її до сказу. Віта змусила себе відповісти:
– Так, пам’ятаю… Мені погано, мені треба додому…
– Ти пам’ятаєш, що сталось?
Віта заплющила очі, намагаючись пригадати. Скроні почали пульсувати тупим болем, але вона побачила, наче уривки чорно-білого фільму: вечір… він іде за нею… чоловік із сивим волоссям… паніка і збудження… біль… темрява…
– Ти був там…
Але чоловік, здавалось, вже не звертав на неї уваги. Він щось шепотів сам до себе, постукуючи кулаком підборіддя. Віта прислухалась і його шепіт громом вдарив у вуха.
– … все не узгоджується. Вона не повинна була… це, звичайно, вигідно мені, але чому вона перетворилась? Він не помилявся… а може навмисне? Він обезкровлював усіх, а для перетворення потрібно хоч трохи крові… і його, і її…
Здавалось, голову розриває від болю, від спогадів та здогадок. В думках спалахували кадри із фільмів, уривки з книжок, наче хтось навмисне підказував їй правильну відповідь. Вона мала померти. Повинна була померти. Але вона вкусила вампіра і отримала його кров... і перетворилась... за рахунок своєї ненародженої дитини...
Стало боляче так, наче хтось стиснув груди сталевим обручем і з кожним коротким видихом затягував його ще тугіше. І тільки щось важке, сповнене ненависті опиралось і не давало Віті задихнутись.
– Віталіна, ти відчуваєш його? Ти знаєш де він?
Віта подивилась йому в очі і весь її біль та розпач перетворились у спопеляючу ненависть. Капітан у відставці Андрій Кириленко був там, він знав і міг не дозволити цьому статись!
Віта напружила руки і, попри біль, відчула, як легко піддається метал, трохи сильніше – і руки вільні. Віта зістрибнула з ліжка і мало не впала, кімната вирувала, у ній було стільки звуків та запахів, що її почало нудити.
Віта розвела руки, щоб втримати рівновагу і в цю мить чоловік підкрався зі спини і спробував повалити її на підлогу. Він заважав їй, хотів знов ув’язнити. Не можна дозволити інакше вона помре. Вона повинна вижити, будь-що вижити…
Віта одним рухом відкинула його через цілу кімнату і побачила, що той знепритомнів, вдарившись головою до підлоги. Ця коротка бійка забрала у неї всі сили, в голові паморочилося, підкошувались ноги, їй знов стало страшно. Тепер Вітою рухало лише одне бажання – вирватись звідси, втекти.
Чоловік на підлозі почав ворушитись. Віта, похитуючись, підійшла до дверей, відкрила і виглянула в коридор. Її, наче хвилею, накрило звуками: у кімнатах чулись голоси, сміх, плач, коридором хтось пройшов, гримнули двері. Вона чула, як чоловік за її спиною голосно застогнав і це підштовхнуло її. Намагаючись іти рівно, Віта вийшла на вулицю.
Відійшовши кілька кроків від дверей Віта спробувала піти швидше і мало не впала. Їй довелось обпертись рукою до стіни і так зайти за ріг. Вона спробувала зорієнтуватись, але очі пекли, все навколо розпливалось і її знов почало нудити. Віта не розуміла, що з нею відбувається. Вона пережила напад маніяка, вижила, але тепер знов відчувала, як помирає її тіло. От тільки вона знає, що повинна вижити будь-якою ціною, а для цього спочатку треба втекти якнайдалі звідси.
Віта кілька разів глибоко вдихнула, примружила очі і світ став нормальним. У світлі ліхтаря, вона побачила перед собою алею і впізнала місце – всього сто метрів доріжки у ріденькому парку, потім п’ятнадцять хвилин провулками напряму і вона вдома. Так близько, лиш би вистачило сил та часу.
Віта обережно виглянула за ріг, щоб перевірити, чи чоловік ще не вийшов і кинулась у парк. Вона спробувала бігти, але ноги заплітались і жінка, закусивши губу, вирішила просто йти рівно, щоб не привернути уваги випадкових перехожих. Штучне освітлення різало очі, тому Віта ніяк не могла зорієнтуватись, котра година, наче не надто темно, ліхтарі горять, а людей немає.
Віта спіткнулась, різко вдихнула і в ніс вдарив їдкий запах поту, дезодоранту і чогось гіркувато-солодкого, хімічного. На лавці в самому кінці алеї хтось сидів.
Вона зробила кілька невпевнених кроків і раптом відчула на собі погляд, що голочками колов потилицю, змушував оглянутись, зустрітись очима і йти до нього.
Віта стисла кулаки і змусила себе зробити крок, наступний і ще один. Вона не може привертати до себе увагу. В кінці алеї вуличка, якою майже не їздять автомобілі, але наступна, через двір, досить рухлива і це її порятунок. Вона йшла, опустивши голову і зосереджуючись на кожному кроці.
– Яка ляля!