Читати книгу - "Пригоди доньки Волдеморда, Настя Коваленко"

Бій спалахнув, мов буря.

Чарівні закляття зривалися з паличок, освітлюючи темну башту різнокольоровими блискавками.

Селестіна боролася пліч-о-пліч із Джеймсом, Лілі та Орденом Надії.

Вона відчувала силу — не ту, яку намагалися пробудити змовники, а справжню: силу любові, дружби й віри в себе.

Але раптом…

Прямо з-за стовпа з’явився Скорпіус.

Його мантія була порвана, на обличчі — подряпини, але погляд залишався таким же впертим, як завжди.

— Селестіна! — крикнув він, підходячи до неї, поки інші були зайняті дуелями. — Послухай мене хоч раз по-справжньому!

Вона обернулася, важко дихаючи. Її очі палали зеленим вогнем.

— Чого ти хочеш? — прошепотіла вона, стискаючи паличку.

Скорпіус опустив свою.

— Я знаю, ти добра. Але ми можемо зробити новий світ. Разом. Без їхніх правил. Без страху.

Він підійшов ближче.

— Я не брешу більше, Сел. Я кохаю тебе…

І я знаю — ти щось відчуваєш до мене теж.

Її серце тремтіло.

Вона бачила в ньому біль.

Щирість.

Але також і темряву, яку він не хотів відпустити.

— Так… Я щось відчувала, — сказала вона тихо. — Але це вже не має значення.

Скорпіус спробував торкнутись її руки, але вона відступила.

— Я обрала світло, Скорпіус. Обрала правду.

І ти… ти також міг би.

На мить між ними була тиша.

— Якщо ти зараз підеш зі мною… — сказав він, — я відпущу все. Темряву. Ритуал. Все.

Селестіна мовчала.

Джеймс з’явився поруч, його погляд був пильним, але він не втручався.

Селестіна зробила крок назад.

— Пробач. Але мій шлях — не з тобою.

І тоді — з болем у серці, але з гідністю — вона повернулась до Ордену.

Скорпіус стояв один.

Очі блищали від образи, відчаю… і кохання.

— Я ще поверну тебе, — прошепотів він, але цього разу — сам до себе.

І з блиском синього диму зник у тіні башти.

Кінець розділу!