Читати книгу - "Вежі та підземелля"

Барона відвезли до табору на похідних марах; Анджа їхав назирцем, змучений, захлюпаний кров'ю і геть розбитий. Що тепер буде? Кому вони служитимуть, якщо барона не стало? Від гарнізону лишились недобитки: Вайлак ходив, хоч і пошарпаний, зате, схоже, цілий; Мідяк, лаючись, чаклував над лівою рукою; інших же знайомців не було видно. Це, правда, ще нічого не значить, та все ж було лячно.

Анджа присів десь скраєчку, поринувши у млосне зціпеніння. Він, хоч і дивом, урятувався, а барон, виходить, — загинув. Хіба таке може бути?

— Анджа Вихор? — зненацька постав над ним якийсь молодик у руб'ї, з-під якого поблискував повний обладунок.

Анджа спроквола кивнув.

— Йди зі мною. З тобою говоритиме Отець Брутар.

Схоже, Анджа дещо поспішив з висновками щодо дивовижного порятунку. Найгірше було попереду.

• • •

«Релігія мало спільного має з вірою. Релігія — це форма плазування, тоді як віра — це побажання, прагнення до чогось нетутешнього. Чом би, власне, й не вірити у щось прекрасне, долаючи нудьгу й тренуючи уяву?

Віра — аж ніяк не пошук істини. Це, в найліпшому разі, вдала алегорія, поетичне наближення. Завважте, всі первісні вірування сповиєш поезії, своєрідної жорстокої краси. Отож, віра — це пошук гармонії поза реальністю.

А чи є гармонія в дійсності? Є, але, на жаль, не для всіх — для тих лише, хто не вірить в непохитність реальності, хто вважає життя сновиддям, хто вміє часом відступити на крок від земної круговерті, озирнутись. Прислухатись. Тоді лише те, що раніше видавалося буденним, може прорости новими співзвуччями. Останній промінь крізь жовте листя, журлива посмішка, тремтіння склепінь у чорному дзеркалі калюж: гармонійний мінор, andante grazioso... Буває й інакше, коли весняний вітер надимає душу, наче біле вітрило, і мчить її за срібний виднокрай: vivace leggero... Цього нам ніхто не подарує, і ніхто не заборонить.

І віра тут зовсім ні до чого».

• • •

Як з'ясувалося невдовзі, Отець Брутар супроводжував князя від самого зачину Походу, спрямовуючи його духовний пошук та не дозволяючи володарю ухилитись від виконання свого священного обов'язку. Якби не Отець Бругар, князь повернув би додому ще в Лідії, та нині, діставшись стін прекрасної та багатої єретицької твердині, князь зміцнів духом і врешті усвідомив своє призначення.

Так чи інак, Анджу вели нині до намету, де влаштував свою похідну келію Чільний Храмовник Рабанту. Хлопцю здавалося, що він вже утомився боятися, — та де там! Оце щойно він віднайшов у собі доти незвідані резерви бентеги... Певна річ, зараз Отець запитає його, чи добре він служив баронові, і Анджа відповість — мабуть, непогано, барон не скаржиться. Уже. З однієї дуже простої причини...

Храмовник відгорнув полог намету і штурнув хлопця досередини. Анджа блимнув очима. Надворі стояв ясний погожий день, а в наметі Отця Бругара царювала темінь, що її ледве розсіював вогник самотньої свічки. Якби Анджі сказали, що Отець Бругар боїться світла, він би певно вирішив, що світ сказився. Боїться? Ну, скажімо так... Отець Бругар мав алергію на сонце. Він повернувся до Анджі, і той зміг розгледіти її трагічні наслідки — червоні набряклі очі на змарнілому лиці. Втім, оскільки хлопець не знав причини бругарських потерпань, своїм страхітним видом той іще дужче його наполохав. Хай там як, нічого хорошого погляд Отця не віщував.

— Добре, — сказав храмовник, хоч Анджа геть нічого доброго навколо не бачив. — Ти тут. Значить. Жоден єретик. Не спокусився сумнівним щастям. Звільнити світ. Від тебе. Злидню.

Бругар узяв свічку і, підійшовши ближче, зазирнув йому в лице.

— Ти боїшся. У тебе є. Підстави.

Він підніс свічку вище і раптом сахнувся, мовби на Анджиному обличчі намалювалася теза якогось мерзенного єретицького вчення.

— Невже?... — вражено прохрипів Отець Бругар. — Невже? Він таки встиг?

Анджа не наважився запитати, про що мова. Але відразу по тому Отець Бругар учинив щось дуже дивне. Він підніс миску з водою, що стояла на ослінчику, і вихлюпнув її просто хлопцеві в лице. Холодна рідина вдарила його по очах, бридкою хвилею спливла на груди. Анджа не ворухнувся. Може, то вже почин обіцяної кари, і далі йому в обличчя полетить щось чимраз разючіше?

Отець Бругар придивився до нього пильніше і гмукнув.

— Так і є. Скажений барон, — храмовник стенув плечима і виснував. — Він. Повинен знати. Ти. Стій тут.

Він крутнувся і вийшов з намету. На якусь хвилину Анджа лишився на самоті. Чим же його лице могло так вразити Чільного Храмовника? Голився він, правда, давно, та хай би Бругар сам на себе глянув! Анджа пошукав очима щось таке, що могло би служити за дзеркальну поверхню. Знайшовши якийсь металевий келих із підозрілим вмістом, він підніс його до очей. На нього вовкувато зиркнув химерно вигнутий, патлатий і замучений серв, зі смужками крові на обличчі і... На його правій щоці яскраво прозирали три паралельні червоні риски, начебто слід від пазурів звіра. Звідки б це? Анджа ніби не пригадував такого, щоби вражі валдарці, замість рубати його мечем, накидались дерти його кігтями...

Коло намету почулися голоси. Анджа швидко поставив келих, де взяв.

— Ви. Мусите бачити це. Князю.

Князь?! Анджа ледве не присів. Хіба не досить з нього Чільного Храмовника? Лише Князя йому бракувало!

Вони зайшли досередини — Бругар і... Арно. Анджа мигцем упізнав того веселого шляхтича, котрий в ніч мальджукського нападу замало не покраяв його своїм анеласом. Нині Арно був убраний в забрьоханий гамбізон із червонопиким долатським левом. Він встиг уже зняти обладунка, та на його шиї ще й досі теліпався кольчужний нашийник, внаслідок чого князь із кожним кроком дзеленькав, мов заблудна корова. А ще князь був трохи напідпитку. І коли тільки встиг?

— Отож, це і є наше чорнобурівське диво, — реготнув князь долатський. — Але чекайте... Ми, здається, знайомі. Чи не так, серве? Останнього разу нашу розмову так брутально перервали... Ну, та пусте.

Князь обійшов Анджу навколо, розглядаючи його так, мовби перед ним була свиня, в котрої раптом повиростали крила. Потвора ніби, а все ж, яка не є, цікавинка.

— Бачите? Князю?

— Еге ж, значить, наш гарячий друг надумав-таки скористатися правом. Казав же я, що він у нас трохи, теє... головою набакир.