Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Суча дочка 📚 - Українською

Читати книгу - "Суча дочка"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Суча дочка" автора Валентина Миколаївна Мастерова. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 24 25 26 ... 70
Перейти на сторінку:
коли Наталка ще тільки розпалювала у печі.

— Приїхав?

— Горе ти моє, — баба підняла малюка на руки, притулила голівку до грудей і схлипнула.

— Чого ти, бабо? — здивувався хлопчик.

— Так ти ж он скоро від нас поїдеш, а ми з дідом самі залишимося.

— Не плач, бабо, — маленькою рукою погладив Наталку по голові. — Я і вас із дідом заберу.

Наталка посміхнулася крізь сльози й опустила дитину на підлогу. Іван постояв, потім взувся у дідові чоботи й пішов у сіни.

— Куди ти? — спинила його баба.

— Тата виглядати.

Володимир приїхав перед обідом. Іван першим угледів його і, як Олена не стримувала, вирвався й побіг назустріч.

— Татку! — закричав на всю вулицю. Підбіг, але кроків за два несміливо спинився.

— Ну, здрастуй, — Володимир поставив сумку на сніг і сам підійшов до Івана. — Здрастуй, ого, який ти вже великий, — підняв на руки, а хлопчик обхопив його за шию.

— Татку, — прошепотів у саме вухо. — Я так довго тебе виглядав.

Наталці майбутній зять сподобався відразу, а Микола більше мовчав, подовгу дивився на Володимира, той аж ніяковів під його уважним поглядом. Іван від нього не відходив і ображався, коли мати просила не набридати або йти погуляти на вулицю. У карих оченятах виступали сльози, хлопчик соромливо ховав очі, щоб татко не побачив і не подумав, що він плаче, як маленький.

Наступного дня Олена й Володимир пішли до сільської ради, щоб подати заяву про одруження. Секретар сільради Віра Максимівна, ще молода жінка з привітним обличчям, запросила їх сісти. Новина летіла попереду, і все село вже знало, що Олена виходить заміж.

— Будете весілля справляти чи як? — запитала Віра Максимівна, шукаючи зразок заяви.

— Ні, — Олена зніяковіла. — Розпишемося, і все. Скільки нам місяців потрібно чекати?

— Та як таке діло, то й… не потрібно чекати. Паспорти у вас із собою? Пишіть заяву.

Коли вони написали, уважно перечитала.

— Ви добре обдумали? — спитала обох, але дивилася на Володимира.

— Так, — відповів наречений за себе й за Олену.

— Тоді давайте ваші паспорти.

Поставила штампи, зробила записи й виписала посвідчення про укладення шлюбу. Встала зі стільця, привітала. Володимиру потисла руку, Оленку ж обняла й поцілувала.

— Ти заслужила щастя, — промовила, несподівано розхвилювавшись. — Будьте обоє щасливі.

Молодята й собі настільки розхвилювалися, що дорогою не знали, про що говорити: кидали одне на одного здивовані й щасливі погляди. Зайшли до хати, Олена стала біля дверей.

— Привітайте нас, мамо, — промовила до Наталки.

— Ще рано вітати. Чого ви постали у порозі? — мати й батько заради зятя не пішли на роботу.

— Ні, мамо, не рано, — донька дістала з маленької сумочки паспорти. — Ми вже одружені.

— Як це? — Наталка глянула на штамп в Олениному паспорті, руки у неї дрібно-дрібно затремтіли. — Миколо! — гукнула чоловіка з подвір’я. — Іди сюди, батьку. — А у самої по обличчю покотилися сльози. Вона відвернулася, витерла їх долонею, потім зняла на покуті ікону.

Зайшов Микола.

— Іди до мене, стань поруч, — попросила його схвильована дружина. — А ви, діти мої, опустіться на коліна. — Олена й Володимир слухняно опустилися перед батьками. — Благословляємо вас… — голос у Наталки зірвався, й Олена відчула, як і в неї зарізало в очах. Але то були сльози щастя.

До Києва Володимир поїхав сам. Домовилися, що він спершу знайде квартиру, а потім забере Олену. Та квартири без господарів здавалися мало, а ті, що здавалися, були дуже дорогі. Ще вчора упевнений у своєму рішенні, тепер жалкував, що спочатку не вирішив питання з житлом. У батьків розкішна трикімнатна квартира, але не могло бути й мови, щоб привести туди Олену. Разом із Володимиром жив менший брат, який працював із батьком на заводі й зі старшим братом спілкувався мало. Коли Володимир збирав у кімнаті свої речі, той запитав насмішкувато:

— Вона у тебе хто — свинарка чи доярка? Мати каже, у неї байстрюк від якогось колгоспного бугая.

Володимир зблід, хотів ударити брата, але тільки штовхнув його на диван. Той швидко схопився на ноги:

— Зараз як умажу, то й із сьомого поверх вилетиш! — замахнувся, та Володимир перехопив його руку.

— Яка ж ти сволота, братику, — промовив тихо, — а ще хочеш до медінституту вступати, людей лікувать. У тебе жодної клепки в голові.

— Тю-тю-тю. Які ми правильні стали, — закривлявся перед ним юнак. — Із клепками, а влізли у колгоспне лайно. А в медицинському я буду наступного року точно — батько вже про все домовився. Так що не дуже дери кирпу, ще побачимо, хто з нас буде вище.

— Ти точно високо залізеш, особливо коли батько буде знизу підпихати, — кинув йому зневажливо Володимир.

— А що тут поганого? — мати підслуховувала під дверима, потім не витримала, зайшла до кімнати. — І тебе б підпихнув, аби не зв’язався з тією повією.

— Вона, мамо, не повія, — промовив син із притиском. — Вона — моя дружина.

— Аркадій! — гукнула мати до батька, що сидів у залі й не хотів розмовляти з сином, який збирався йти. — Послухай, що він каже.

— Що він хорошого може сказати? — батько таки зайшов до кімнати.

— Каже, що вже розписався з тою… — хапала ротом повітря дружина.

— Покажи паспорт, — батько дивився на сина, немов на ворога.

— Не покажу. — Володимир зібрав речі й закрив чемодан. — Але я справді одружився з жінкою, яку люблю. Що іще?

Аркадій Петрович розгублено глянув на дружину, його смугляве обличчя поволі вкривалося червоними плямами.

— Тоді — геть із мого дому! — крикнув на всю квартиру і вказав рукою на двері.

— Запізнилися, — син криво посміхнувся, — я вже й так іду.

Через кілька днів друзі допомогли йому влаштуватися у гуртожиток, де він згодом домовився про окрему кімнату. Зателефонував Олені, сказав, що приїде за нею. Олена хоча й знала, що скоро доведеться їхати з села, все ж розгубилася і замість радості відчувала несподівану тугу. Принесла у контору заяву на звільнення, віддала голові.

— Я так і знав, що цим закінчиться, — промовив той невесело. — Ростиш вас, ростиш, а ви… ех, — махнув рукою, підписав заяву. — І де він узявся на нашу голову? Із тебе б спеціаліст вийшов — пошукати треба. І хату б власну через рік мала, таку, як дзвін. Будеш тепер ходити по чужих кутках у тому Києві.

Мати часто зітхала, а хлопчик притих, і годинами його не було чути. Олена чекала приїзду чоловіка. Чомусь здавалося, що її кохання наснилося і що реальні тільки син, село й земля, яка не хотіла її відпускати. Олена відчувала. Так відчувала, що часом здавалося: чує у собі її голос. Тоді

1 ... 24 25 26 ... 70
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Суча дочка», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Суча дочка"