Читати книгу - "Король Матіуш Перший"

— О ясний, як сонце, і білий, як пісок, король Матіуш! — сказав у відповідь чорношкірий велетень. — З голови в тебе не впаде жодна волосина в гостинній країні мого владики. Мій владика, нехай здоровим він буде п’ять тисяч років без одного року, швидше з’їсть самого себе, аніж зачепить тебе хоч одним пальцем.

— Вирішено: я їду до Африки! — заявив Матіуш.

Торговцям дикими звірями довелося спіймати облизня й полишити столицю.

XXI

Незвичайна поведінка глави сімейства бентежила дружину.

— Любий, — боязко мовила вона, — я бачу, у тебе знову неприємності на службі. Так можна зовсім здоров’я втратити.

— Нечувана справа! — прорвало нарешті канцлера. — Знаєш, що викинув Матіуш?

Дружина замість відповіді лише сумно зітхнула.

— Знаєш, що він викинув? — повторив канцлер. — Зібрався в гості до людожерського вождя. Так, так, до вождя людожерів! До найбільш дикого племені в цілій Африці. Куди не ступала нога білої людини. Розумієш? Там його з’їдять. Неодмінно з’їдять! Я просто у відчаї.

— Любий, а чи не можна його відрадити?

— Відговорюй, якщо тобі життя не миле, а я не маю наміру вдруге в холодній сидіти! Він упертий і легковажний хлопчисько!

— Ну добре, а раптом його, не дай боже, з’їдять?

— Він нам зараз дуже потрібний! Якщо дикуни зжеруть його, усі наші зусилля підуть прахом: хто відкриє перше засідання парламенту, хто підпише маніфест? Через рік хай іде на здоров’я!

Та справа була не лише в цьому. Відпускати малолітнього короля одного в таку небезпечну подорож не годилося, а нікому з міністрів їхати не хотілося.

А Матіуш тим часом серйозно готувався в дорогу.

КОРОЛЬ ЇДЕ В КРАЇНУ ЛЮДОЖЕРІВ!

— рознеслося містом. Дорослі співчуваюче хитали головами, а діти заздрили Матіушу.

— Милостивий государю, — зробив старий лікар останню спробу відрадити Матіуша від цієї затії, — бути з’їденим дуже неприємно і, я б сказав, шкідливо для здоров’я. Дикуни, поза сумнівом, захочуть засмажити вашу величність на рожні, а оскільки при високій температурі білок згортається, отже…

— Любий лікарю, — перебив його Матіуш, — мене хотіли вбити, розстріляти, повісити, а я й досі цілий і неушкоджений. Може, посланець чорного владики каже правду й вони не з’їдять мене. Так чи інакше, я дав слово, і відступати вже пізно. Слово короля непорушне!

Вирішили, що з Матіушем поїде старий професор, що вивчив п’ятдесят мов, капітан, але без Стасика й Оленки (їх не відпустила мама). В останню мить до мандрівників приєдналися лікар і Фелек.

Лікар, незнайомий з африканськими хворобами, купив товстий медичний довідник і набив валізу різними ліками.

Перед самим від’їздом до палацу з’явилися англійський моряк і мандрівник-француз і прохали Матіуша взяти їх із собою.

Багажу було небагато: по-перше, в Африці не потрібні теплі речі, а по-друге, на верблюдах багато валіз не відвезеш, це не коні.

Нарешті настав день від’їзду. Вони сіли до потяга й поїхали. Їхали, їхали і приїхали до моря. Пересіли на корабель і попливли. На морі їх наздогнала буря, і з незвички всі захворіли морською хворобою. Ось тут-то і згодилися ліки, які лікар віз у валізі.

Лікар був дуже незадоволений поїздкою і всю дорогу перебував у препоганому настрої.

— Лихий мене поплутав погодитися бути придворним медиком, — бурчав він. — Був би я простим лікарем, сидів би собі в теплому, затишному кабінеті, ходив би в лікарню, а тепер ось на старості літ треба поневірятися білим світом. У моєму віці особливо неприємно бути з’їденим.

Зате капітан був у прекрасному настрої. Він згадував свою молодість і те, як хлопчиськом утік до Африки. Ото був час!

Фелек теж радів. Хоча одна обставина злегка затьмарювала його радість.

— Мабуть, у гості до білих королів узяв із собою цих пестунів, капітанових діток, а до людожерів їхати, так і Фелек хороший! Ці, мабуть, здрейфили? — сказав він одного дня Матіушу.

— Неправда, — заперечив Матіуш, — вони хотіли їхати, але їм мама не дозволила. А білі королі тебе не запросили, непроханим же їхати не належить.

Це пояснення задовольнило Фелека, і він більше не сердився.

Нарешті вони припливли в порт. Знову пересіли з корабля на потяг і їхали два дні залізницею. Тут уже росли інжирні пальми, банани й різні дивовижні рослини. Дивлячись на всі ці чудеса, Матіуш скрикував від захвату, а посланець чорного владики поблажливо посміхався, скалячи білі зуби, від чого присутнім ставало ніяково.

— Це нісенітниця! Справжні джунглі попереду!

Але замість джунглів перед мандрівниками постала пустеля.

Скільки бачили очі — пісок і пісок. Безкінечний океан піску.

В останньому поселенні білих, де вони зупинилися, розквартирувався гарнізон, і було кілька лавок.

Почувши, куди вони тримають путь, офіцер сказав:

— Ну що ж, коли вам життя не миле, їдьте. Багато сміливців їхали в той бік, а ось назад ще ніхто не повертався.

Посланець африканського короля, купивши трьох верблюдів, вирушив першим, щоб попередити про прибуття гостей, а Матіушу і його супутникам велів чекати його повернення.

Коли він виїхав, гарнізонний офіцер звернувся до мандрівників:

— Послухайте, мене не проведеш, я стріляний горобець! Відразу видно — ви не прості мандрівники. Інакше навіщо вам двоє хлопчиськ і цей старий. І тубілець, який супроводжує вас, судячи з мушлі в носі, належить до знатного роду.

Наші мандрівники, бачивши, що відмовчуватися безглуздо, розповіли йому все відверто.

Виявляється, офіцер читав про Матіуша в газетах, які приходили сюди із запізненням на кілька місяців.

— Тоді інша справа, — сказав офіцер. — Це дуже гостинний народ. Ви або зовсім звідти не повернетеся, або повернетеся з багатими дарами. У них золота й діамантів кури не клюють! В обмін на всякий дріб’язок — трохи пороху, люстерко або люльку — вони дають кілька жмень золота.

Мандрівники помітно повеселішали. Старий професор цілими днями лежав на розжареному сонцем піску. Лікар сказав, що йому це корисно: у професора хворіли ноги. А ввечері він вирушав у негритянські хатини й записував нові, невідомі науці слова.

Фелек об’ївся фруктами, і лікар дав йому зі своєї аптечки ложку касторки. Англійський моряк і мандрівник-француз кілька разів брали Матіуша із собою на полювання. Матіуш навчився їздити на верблюдах. Таке життя було йому до душі.

XXII