Читати книгу - "Артур і помста жахливого У"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Артур сів на камінь. Він дуже пригнічений. Жодної живої душі… Безслідне зникнення мешканців міста — як це зрозуміти? На землі він побачив кілька слідів — звичайних слідів від ніг. Артур уперся ліктями в коліна. Поклав підборіддя на долоні і глибоко зітхнув. В позі майже Роденівського мислителя хлопчик має вигляд досить привабливий: дрімлива, перепрошую, замислена статуя.
Хлопчиків погляд неуважно ковзнув майданом і зупинився на статуї, поставленій, точніш, покладеній ліворуч від входу до палацу. Статуї часто ставлять перед входом до громадських будівель. Та лежачих статуй Артур ще не бачив. Тим більше таких — з підігнутими колінцями і долоньками під щокою. Нічого урочистого в такій позі нема. Так зазвичай сплять. І тут Артур здогадався! «Та це ж не статуя!» — вигукнув він, ударивши себе в чоло. Скочивши з каменя, хлопчик помчав через майдан до сплячого мініпута. «Тільки б він не був зачарований, як Спляча Красуня!» — крутиться в його голові єдина думка. Тепер усі його сподівання виключно на цього лежня. Він єдиний, хто може пояснити, куди так таємничо зник мініпутський люд.
Артур наблизився до сплячого, та той і не поворухнувся. Невже з його тіла вилетіла душа? Що ж таке сталося? Може, його зачарували? Але хто? І навіщо? Та куди щезли всі інші? З якого такого дива вчаровувати єдиного мініпута — не короля і не принца? А що як цього хлопця убили невідомою зброєю? Тоді навколо повинні лишитися сліди боротьби чи якихось руйнувань… Але вартовий — це красномовно засвідчує його одежа — лежить на землі, згорнувшись калачиком, і, як упевнився Артур, міцно спить. Та ще й хропе, хоча й не так гучно, як Маргарита, інакше Артурові було б чути і на іншому боці майдану. Мініпутський ніс виводить винятково тоненькі рулади.
— Та він же… спить!!! — закричав Артур, уклавши у вигук усю свою зневагу.
І без будь-якого співчуття хлопчик енергійно копнув його в сідниці. Вартовий схопився, закліпав очима і (віддамо йому належне!), вмить схопивши кинутий поруч спис, виставив його вперед.
— Допоможіть! На палац напали! До мене, Ваша королівська величносте! — зарепетував він, навіть не втямивши, звідки ж небезпека.
Артур замахав руками, подаючи знаки, схожі на ті, коли саджають літака.
— Гей! Прокинувся? Поглянь — це ж я, Артур! — чітко промовляючи слова, кричав хлопчик просто в обличчя вартового.
А той все одно махав головою і так вертів списом, що хлопчикові довелося відскочити від нього якомога далі. Шкода, що напохваті нема холодної води — а то він би швидко привів до тями цього лежня!
Струсивши із себе залишки сну, міні-пут поставив списа на землю і допитливо зиркнув на Артура. Нарешті до нього дійшло, що вся загроза — це маленька людина, що розмахує руками перед його носом. Обличчя цієї людини йому когось нагадує! А коли подумати добре, то й голос не видається незнайомим.
— Артур? — нарешті питається вартовий, знітившись від власної нездогадливості.
— Так, це я! Артур Гігантик! — відповів Арчибальдів онук і… чоловік Селенії.
Артур ще не зовсім усвідомив, що він побрався з принцесою. Чи, може, він ще наречений? Церемонія відбувалася так стрімко, а свідків було так мало (тільки один!), що хлопчик засумнівався, чи відбулася ця подія насправді.
— Ну, звичайно! Це — Артур! — вигукнув сторож, ніби до цієї миті його не діймали сумніви. — Яким вітром тебе сюди занесло?
Артур ошелешений. Невже цей тип так довго спав, що навіть не знає, яка трагедія сталася в місті? Та хлопчик не встиг поставити гнівного запитання, як вартовий довірливо поцікавився:
— Скажи, а що, я й справді задрімав трохи? Знаєш, таке зі мною буває… Але рідко! Я завжди чесно стою на варті! А вчора переїв дивокоренів, і вони невдало вляглися в шлункові. Гадаю, цей маленький інцидент не набуде розголосу?! — змовницьким тоном напівспитав він.
— М-м-м… Так, звичайно! — бадьоро відповів Артур. Чесно кажучи, він розгубився.
— От і гаразд! — задоволено промовив вартовий. А потім загорлав: — Чуєте, люди добрі? Артур повернувся! Хай живе Артур! Слава принцові Артуру!
Зненацька скрізь засвітилися вогні. У кожному віконечку кожного будинку з'явився крихітний вогник, а мешканці повибігали на ґанки. Дехто сонний, дехто прокинувся, але всі живі-здорові!
Артур вражено спостерігає дійство, яке годилося б назвати «Пробудження міста». Зусібіч на майдан збігаються мініпути. Хтось зіскакує з високих віт, хтось — спускається ліанами, а є й такі, що вхопили тобогани і поковзом летять до центру міста. Всі вигукують ім'я Артура. Поголос про його прибуття поширюється швидше за кола по воді. Щоразу, коли лунає: «Ура, Артур!», на обличчях усмішки. Діти верещать від радощів, дорослі плескають у долоні, і всі прямують до палацу.
Сльози струмком линули з Артурових очей, побігли по щоках, як сік переспілої груші, а серце розтопилося, як шмат масла на сковорідці. Тепер головне — не перестаратися і не зашкварчати, а то можна й пригоріти. Та як не розтанути від таких палких почуттів?! Обличчя мініпутів, що оточили хлопчика щільним колом, сяють від радості і щастя. Він гадав, що про нього забули, а виявилося, що про нього не лише пам'ятають, а й радіють його появі! Навіть у школі після літніх канікул друзі не зустрічають його так палко. Радше, навпаки. За час довгої відсутності між однокласниками завжди виникає певна дистанція, яку з початком нового навчального року доводиться щораз долати. І з цього не слід дивуватися: час, що для дорослого пролітає, як одна мить, у дитини насичений багатьма важливими відкриттями, а тому тягнеться довго. І школярам доводиться наново звикати одне до одного і намагатися зрозуміти, які зміни сталися з приятелем за канікули.
Ми вже казали, що мініпути палко висловлюють свої почуття. Тому кожен з них вважає за потрібне кинутися Артурові на шию. І роблять це з таким захватом, з яким блоха падає на пса. Зненацька якась крихітна людина, розштовхуючи натовп, як хвилеріз, так пристрасно кинулася на Артура, що той не втримався на ногах і вони вдвох покотилися по землі. На щастя, навколо повно люду, так що далеко відкотитися не вдалося.
— Мотлохлюш?! — радісно вигукнув Артур, упізнавши лукаве личко міні-пута.
— Артуре, невже це ти? — луплячи хлопчика щосили по спині, гукнув маленький принц, ошаленілий від щастя.
Друзі покотом котяться то в один бік, то в інший, як двоє щенят, висловлюючи свою радість штурханами та вигуками. Яке це щастя, що вони зустрілися знову!
Першим отямився Артур. Ставши на ноги і допомагаючи підвестися приятелеві, він, струсивши пилюку, спитав:
— А куди ви всі
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Артур і помста жахливого У», після закриття браузера.