Читати книгу - "Фауст"

Немов тебе примарою ляка

І фізика, і метафізика?!

Ходім!

Виходять.

Маргарита

(увіходить із лампою)

Ой як тут душно, парко як!

(Одчиняє вікно).

А вечір же наче й без тепла.

І якось моторошно так…

Коли б хоч мати скоріше йшла…

Вся аж тремчу… Острах стиска…

Яка ж я, дурненька, боязка…

(Роздягається, заспівала).

Був вірний коханці завше

Славетний Фульський цар;

Вона йому, вмиравши,

Дала злотний кубок в дар.

Над всі скарби коштовні

Він кубок той любив,

І очі сліз були повні,

Як він із нього пив.

Почувши, що годі жити,

Усе роздав синам:

«Усе беріте, діти,

А кубка не віддам!»

Сидів він на бенкеті,

І все лицарство з ним,

У замку на бескеті,

Над берегом морським.

Допив живець д'останку

Старенький бенкетар

І в буйні хвилі з ґанку

Жбурнув священний дар.

Ось кубок летить, мигоче,

Ось вир його схопив…

А цар склепив свої очі

І більше вже не пив…

(Одчиняє шафу, щоб повісити одежу, аж бачить — скринька).

Звідкіль взялась тут скринька ця мала?

Таж шафа замкнена була.

Що за притичина? І що в ній може буть?

А, знаю, мамі хтось приніс

В заклад під позичку, мабуть.

Ось ключик на шнурочку звис…

А що, як взять та й відімкнуть?

Ой, що це? Боже милий! Глянь,

Чи бачила ж таке я на віку?

Убір! В святковий день найбільша з пань

Наділа б річ таку!

А як мені в цім ланцюжку?

Чиї ж то всі оці розкоші?

(Убирається й розглядається в дзеркалі).

Ой, а сережки ж хороші!

Вберись — і вже зовсім не та…

Що врода й молоді літа?

До них тепер байдужі всі,

І похвали твоїй красі

Бринять, неначе докори.

Всі злота ждуть,

На злото б'ють —

Горе нам, бідним, горе!

На прогулянці

Фауст проходжується в задумі.

Підходить Мефістофель.

Мефістофель

Бодай тобі зрадне кохання! Бодай тебе

в пекла стихію!

Я кляв би іще чимсь гіршим, але,

на жаль, не вмію!

Фауст

Який же дрік тебе вджиґнув?

Чого це ти так чудно кривиш морду?

Мефістофель

Радніший я продатись чорту,

Коли б я сам не чортом був!

Фауст

Тобі цей сказ якось не личить.

Та що ж могло тебе так спантеличить?

Мефістофель

Та що? Убір, що Гретхен я дістав,

Піп загребущий одібрав!

Побачила ту штучку мати

І зразу стала потерпати:

Тонкий у неї аж надто нюх,

Весь ніс просяк молитовника дух, —

Обнюхує і се, і те,

Чи воно грішне, чи святе,

А що вже убір — то й видом видать,

Що не яка в нім благодать.

«Доню! — рече — неправе добро

Душу бентежить, збурює кров.

Божій Матері його віддаймо,

На манну небесну уповаймо!»

А Гретонька закопилила губи:

Дарованому коню та дивиться в зуби?

Той, певно, Бога в душі мав,

Хто їй ту цяцю підослав…

Та мати священика приводить,

Той скоро справі кінця доходить,

Сподобався йому дарунок.

«Добре, — глаголе, — єсте вчинили!

Хто алчність боре, той Господу милий.

А в нашої церкви добрий шлунок,

Вже скільки царств вона пожерла,

А ще з переїду не вмерла:

Тільки церква, мої любі діти,

Може неправе добро стравити…»

Фауст

Та ні: євреї і царі

Також до того штукарі.

Мефістофель

Взяв піп пояс, ланцюжок, кільце,

От буцімто полова все це,

Чи там подякував, чи ні,

Мов за горішки ті дрібні,

Пообіцяв в небесах награду —

Й залишив маму вельми раду.

Фауст

А Гретхен?

Мефістофель

Та собі сидить,

Не зна, небога, що робить,

Думає про убір — аж до сліз,

Ще більш про того, хто приніс.

Фауст

її журба мені докір.

Добудь їй зараз новий убір!

Той перший був її не варт.

Мефістофель

Авжеж, тобі усе за жарт!

Фауст

Роби, як я кажу, і край!

її сусідку поєднай!

Ти ж не макуха — чортом будь,

Таки убір їй роздобудь!

Мефістофель

Я слухаю, мостивний пане!

Фауст виходить.

Цей закоханець навісний,

Хай сонце, місяць, зорі — все дістане,

Розвіє все на втіху дорогій.

У сусіднім домі

Марта

(сама)

Простибіг мужу мойому,

Що жінці кривду учинив,

Кудись світ за очі зблудив,

Лишивши тут мене саму.

Чи я ж його коли гнівила?

Чи я ж його та й не любила?!

(Плаче).

А може, вмер на чужині…

Коли б хоч посвідку мені!

Увіходить Маргарита.

Маргарита

Пань Марто!

Марта

Гретхен, що тобі?

Маргарита

Аж трусяться мені коліна!

Відкільсь взялась ізнов скриньчина

У мене в шафі, вся в різьбі,

А в скриньці тій — прикрас, прикрас!

Стократ пишніші, як той раз…

Марта

Ти ж хоч матусі не показуй,

Бо знов попу віддасть одразу.

Маргарита

Ох, глянь сюди! Дивись сюди!

Марта

(убирає її)

Щаслива ти, вродлива ти!

Маргарита

Коли б їх на вулицю одіти

Або до церкви отак сходити.

Марта

А ти сюди приходь частіш

Вбиратись нишком в ці оздоби.

Хоч перед дзеркалом щаслива посидиш,

Мені до любої вподоби.

А там, при нагоді, в святковий день якраз

Щось зможеш одягти і людям напоказ —

Каблучку, ланцюжок чи перлів там разок,

А матері якихсь накажемо казок.

Маргарита

Від кого ж ці обидві скриньки?

Якісь непевні базаринки!

Хтось стукає.

Ох, чи не мати? Куди ж це діть?

Марта

(визирає)

Ні, пан чужий якийсь. Ввійдіть!

Мефістофель

(увіходить)

Даруйте, пані, що так заходжу

І, може, пані у чімсь тривожу.

(З пошаною відступає перед Маргаритою).

Я Марту Швертляйн хтів спитати.

Марта

Це я. Що має пан казати?

Мефістофель

(тихо до неї)

Прошу пробачення; у вашмості

Сидять такі вельможні гості,

То, може, я собі піду,

А по обіді знов зайду.

Марта

(вголос)

От тобі, дочко, й даровизна:

Пан за шляхтянку тебе визнав.

Маргарита

Ні, я собі з простих міщан,

До мене дуже