Читати книгу - "Урізька готика"

Петро не помітив, як дійшов до горішньої церкви і цвинтаря, огороджених кам’яним муром. Сонце зайшло. Небо заволокли хмари, і на його тлі чітко вирізнялися почорнілі дерев’яні хрести і нові, білі, ледь торкнуті негодою, поміж зів’ялим бур’яном. Він піднявся на горбок через хвіртку, якою йшли провідувати померлих, і ноги привели просто до могили Орисі. Ліпше би не йшов, бо все те, що назбиралося в ньому за цілий день, розгорілося ще більшим жалем, і він вибухнув плачем. Ціле життя він прагнув миру й спокою, такої долі, як у всіх, однак ті, хто любив його, мусили терпіти разом з ним. І вже пізно кудись тікати. Хіба до Америки. Чень[163] за морем його не досягнуть….

Коли він піднявся, то згадав, що не помолився за душу своєї донечки, котра, може, зараз тулиться до нього. Вмерлі чують живих, але чому живі не чують мертвих? Не можуть з ними говорити. Він би поговорив з Марією, спитав, що далі робити їм з Орком, чи довго їм терпіти оте немиле ставлення до них, як до чужих… Та смерть поставила між ними мур. Здається, ще Орися тягне до нього ручки, ще чути її подих, запах, але то вже недовго. Петро змовив «Отче наш» і «Богородицю». Не мав як провідати Марію, бо стало невидно. Смерк впав якось непомітно, ніби накрив його чорною хусткою. У такий час недобре бути самому серед гробів. Може щось привидітися, або вчепитися блуд. Він не зійшов униз, а пішов попід церкву, де нині не було вечірні. Отець Антоній мав бути вдома.

Петро чувся змученим, хоч нині нічого такого не робив: бульбу докопали скоро. Він поцілував хрест коло церкви й пішов сходами вниз до попівства, вікна якого світилися ясно і привітно. Став коло брами й чекав, доки хтось не вийде, бо його потреба не була нагальна. Нарешті вийшов кривий Гарась, і Петро ворухнувся йому назустріч.

— Хто там?

— То я, Петро Безуб’яків. Єгомость хтів мене видіти.

- Єгомость захорував. Вертайте додому. Треба було за дня прийти.

— Я бульбу докопував.

— То бульба, певно, важніша… Ні, я не буду тривожити єгомостя. До того ж, у нього гості.

— Ага, гості, - задумливо мовив Петро. — То перекажіть йому, Гарасю, що я був.

Петро махнув рукою, натягнув глибше капелюха й пішов. Невдалий день нині. Але хоч Орисю провідав. Треба буде накопати дерну й обкласти гріб. Що він більше може зробити для своєї бідної дитини? У Поверляка недавно хлопчик вмер, буде з ним бавитися. І мама за нею пригляне… Коли Петро порівнявся з цвинтарною хвірткою, звідти війнуло зимним вітром і хвіртка заскрипіла. Під ногами закрутилось осіннє листя, хоч всюди було тихо. Петро наддав ходи. Було темно, і з найгустішої темряви почувся скрип незмащених завіс. «Пусте», — подумав чоловік, але уява вже вималювала собі когось, хто виходив з цвинтаря, чи заходив на нього, кого не треба бачити. А ще коли згадати, що по Урожі в темряві ходити небезпечно, то Петро настрашився. Він пішов ще швидше, міркуючи, куди б завернути. І чим далі відходив, тим більше ввижалося, ніби хтось за ним йде. Відчував аж холод межи плечима. Петро був несмілим, ще й чужим у селі, й не міг просто так зайти до першої-ліпшої хати. Позад нього почувся звук, ніби хтось ступив у баюру, і тоді він скочив убік, притиснувся до оборога, тяжко дихаючи, бо страх здусив йому горло. Місяць виплив з-за хмари, як лице якоїсь почвари[164] без очей і без носа. До Петрових ніг потерся кіт, тихо нявкнув, делікатно попереджаючи про свою присутність. Котів Петро любив, але вдома не мав. Він з болем згадав, що обіцяв Орисі котика, та не встиг дістати. Присів і погладив миле звірятко по м’якій, трохи відвологлій шерсті, й котик замуркотів, виплеканий на молоці й тлустих осінніх мишах.

— Нічо, котику, нічо, — прошепотів Петро до нього. — Я зараз піду. Не буду тобі заваджати…

Котик зачепив пазурами його за рукав, ніби хотів втримати. Петро полоскотав його за вухом, а потім подумав, що було б, якби зараз хтось застав його під чужим оборогом, і йому стало трохи встидно. Тихо вийшов на дорогу. Хто б не йшов за ним, тепер він уже попереду.

Отець Антоній аж розчервонівся, озираючи світлини, що розкладав перед ним пан фотограф. Вже був завалений цілий стіл, а гість докладав щораз нові.

— Позавчора ви казали, що люди схожі на звірів, — нагадав священик. — Чи я невірно зрозумів? У нас в селі часом дають прізвиська — Ведмідь, Заєць, Воробець. Я з людьми сварюся, аби того не робили, бо то глупство, а ви, культурний чоловік, художник, кажете щось подібне. Не гнівайтеся, я про це вже два дні думаю. Мені здається, що аби пізнати людину, треба дуже довго до неї придивлятись. Вдача не завше проступає на лиці.

— Так, — згодився Юліан, — тільки тоді, коли характер оволодіває її волею. — Ось дивіться, дві пані — одна старша, друга — молодша. Мати й дочка. Мати — досвідчена кокетка, а донька — повна їй протилежність. Перша — хижачка, друга — вівця. Або ці два жовніри[165]. Ніби однакові мундири, однакова муштра, а той, що зліва — страшний картяр, а той, що справа — мамин добрий син.

— По обличчі не скажеш…

— А чіпкий, насторожений погляд, підпухлі повіки…А ця жаліслива міна, безвольні уста? Ні один не годиться для війська, однак першому там весело й цікаво.

— Я думаю, — потер холодні долоні священик, — що на старості, якщо Бог буде до них милосердний, їхні очі пригаснуть і в них не буде вже страху.

— Ви вірно підмітили, отче: ці два жовніри бояться. Тільки страх не минається зі смертю. Вони будуть боятися вже не життя, а смерті.

— А що з ними було далі? Я бачу, що то давні світлини.

— Я зробив копії перше, ніж світлини відіслали родичам додому з іншими речами. Знаєте, як буває на війні…

Священик перехрестився і зізнався:

— Не знаю. Я не був на війні. Шкода хлопців…

— Колись я довго вивчав людину