Читати книгу - "Ім'я рози"

«Вони вже прийшли, Убертине», — сказав Вільям, показуючи на свій грубий францисканський габіт.

«Але вони ще не здобули перемоги, саме настала мить, коли ошалілий Антихрист накаже замордувати Еноха та Ілію і виставити їхні тіла напоказ, щоб кожен їх бачив і боявся йти їхнім шляхом. Так, як хотіли замордувати мене…»

Тут мене охопив жах, я подумав, що Убертин у полоні якогось божественного безумства, і став побоюватися за його розум. Тепер же, через багато літ, коли я знаю те, що знаю, тобто що через кілька років його буде вбито в якомусь німецькому місті за вельми загадкових обставин і що винуватця так ніколи й не знайдуть, я відчуваю ще більший жах, бо вже не маю сумнівів, що того вечора Убертин пророкував.

«Знаєш, авва Йоахим говорив правду. Ми вступили в шосту еру людської історії, коли грядуть два Антихристи — містичний Антихрист й Антихрист істинний, і се станеться тепер, у шосту епоху, після того, як з'явився Франциск, який відобразив на своїй власній плоті п'ять ран Розп'ятого Ісуса. Містичним Антихристом був Боніфацій, відречення Целестина недійсне, Боніфацій — то звір, що виходить з моря[53], сім голів його зображають смертні гріхи, а десять рогів — зневажені заповіді, наближені до нього кардинали — то саранча, а тіло його — Аполліон[54]! Але число звіра, якщо написати його ім'я грецькими літерами, є Benedicti! — Він пильно глянув на мене, чи я все зрозумів, і повчально підніс палець. — Істинним Антихристом, звіром, що виходить із землі, був Бенедикт XI!

Бог допустив, щоб се втілення пороку й зла порядкувало в Його церкві, аби ще більшою славою засяяли чесноти його наступника!»

«Але ж, превелебний отче! — ледь чутно заперечив я, набравшись відваги, — його наступником є Йоан!»

Убертин заслонив собі рукою чоло, немов щоб прогнати болісний сон. Він був такий стомлений, що ледве дихав. «Авжеж. Всі ці розрахунки хибні, ми все ще очікуємо ангельського Папу… Але таки з'явилися Франциск та Домінік. — Він підніс очі до неба і молитовним тоном мовив (але я був певен, що то він цитує уступ зі своєї славетної книги про дерево життя): — Quorum primus seraphico calculo purgatus et ardore celico inflammatus totum incendere videbatur. Secundus vero verbo predicationis fecundus super mundi tenebras clarius radiavit[55]… Так, якщо ці обітниці справдяться, ми ще дочекаємось ангельського Папи».

«Хай буде так, Убертине, — мовив Вільям. — А поки я мушу тут подбати про те, щоб не прогнали людського імператора. Про твого ангельського Папу говорив також фра Дольчино…»

«Не згадуй більше імені того гаспида! — вигукнув Убертин, і я вперше побачив, як він весь перемінився — смуток його заступила лють. — Він закаляв слово Йоахима Калабрійця і зробив з нього джерело смерті й бруду! Достотний посланець Антихриста! Але ти, Вільяме, говориш так, бо насправді не віриш у пришестя Антихриста, а твої оксфордські вчителі напоумили тебе схилятися перед розумом, нехтуючи пророчими властивостями серця!»

«Помиляєшся, Убертине, — вельми серйозно відповів Вільям. — Ти знаєш, що з усіх своїх учителів найдужче я шаную Роджера Бекона…»

«Який марив летючими машинами», — насмішкувато-гірко мовив Убертин.

«Який говорив про Антихриста чітко і ясно, бо побачив його знамення у зіпсутті світу та в немочі мудрості. Але він навчав, що лише одним способом можна підготуватися до його пришестя: вивчати таємниці природи, щоб знання ці причинилися до вдосконалення людського роду. Можна готуватися до боротьби з Антихристом, вивчаючи цілющі чесноти трав, природу каменів, а навіть вигадуючи ті летючі машини, над якими ти смієшся».

«Для твого Бекона Антихрист — лише привід для того, щоб плекати гордощі розуму».

«Святий привід».

«Ніщо святе приводу не потребує. Вільяме, ти ж знаєш, як я тебе люблю. Знаєш, як я тобі вірю. Упокор свій розум, навчися оплакувати рани Господні, викинь геть свої книжки».

«Я збережу лише твою, — усміхнувся Вільям. Убертин теж усміхнувся і покивав на нього пальцем: «Ото дурноверхий англієць. Не смійся занадто з ближніх. Краще бійся тих, кого не можеш любити. І стережися цієї обителі. Це місце мені не подобається».

«А я якраз хотів краще його пізнати, — сказав Вільям, прощаючись. — Ходімо, Адсо».

«Я кажу тобі, що воно недобре, а ти кажеш, що хочеш пізнати його. Ач який!» — сказав Убертин, хитаючи головою.

«До речі, - знов озвався Вільям, вже на півдорозі до виходу, — хто цей подібний до тварини монах, що розмовляє вавилонською мовою?»

«Сальватор? — обернувся Убертин, який вже був уклякнув. — Схоже, це я зробив цей подарунок абатству… Разом з келарем. Скинувши габіт францисканця, я на деякий час повернувся до свого колишнього монастиря в Казале. Там я побачив, що кілька ченців потрапило у скрутне становище, бо братія звинуватила їх у тому, буцім вони — спіритуали з моєї секти… так вони висловилися. Я заступився за них і домігся, щоб їм дозволили піти за моїм прикладом. І торік, коли я приїхав сюди, то побачив тут цих двох, Сальватора та Ремиґія. Сальватор… Він справді схожий на звірину. Але охочий прислужитися».

Вільям якусь мить вагався. «Я чув, як він каже "покаяйтеся"».

Убертин замовк. Тоді махнув рукою, мовби проганяючи набридливу думку.

«Та ні. Знаєш, які ці мирські брати. Селюки, які десь, можливо, наслухались якогось мандрівного проповідника, а потім верзуть самі не знаючи що. Сальваторові можна багато що закинути, це захланна і розпусна бестія. Але нічого, нічогісінько йому не закинеш супроти правовір'я. Ні, зловмисником в монастирі є хтось інший, підозрюй краще того, хто знає забагато, а не того, хто не відає нічого. Не будуй замку підозр на одному слові».

«Звісно, ні, - відповів Вільям. — Я покинув інквізиторство саме тому, що не хотів цього робити. Але я люблю слухати всілякі слова, потім є над чим поміркувати».

«Ти забагато міркуєш. Хлопче, — мовив він, повертаючись до мене, — не бери поганого прикладу зі свого вчителя. Єдина річ, про яку варто міркувати, — то смерть, я зрозумів се лише на схилку свого життя. Mors est quies viatorisfinis est omnis laboris[56]. Залиште мене, я хочу помолитися».

Першого дня КОЛО ЧАСУ ДЕВ'ЯТОГО,

де Вільям провадить учену бесіду із Северином-зіллярем

Ми знову пройшли серединною навою і вийшли через