Читати книгу - "Ім'я рози"

«То… дивний чоловік», — насмілився я сказати Вільямові.

«Під багатьма оглядами він є — чи був колись — великим чоловіком. Але саме тому він дивний. Лише малі люди здаються нормальними. Убертин міг би стати одним з тих єретиків, яких він допомагав палити, або ж кардиналом святої Римської Церкви. Він впритул підійшов до обох цих крайнощів. Коли я розмовляю з Убертином, мені здається, що пекло — це лише погляд на рай з іншого боку».

Я не зрозумів, що він має на увазі: «З якого боку?» — спитав я.

«Авжеж, — погодився Вільям, — річ у тім, щоб знати, чи є сі боки і чи є якась цілість. Та не слухай мене. І не дивись більше на цей портал, — сказав він, легенько вдаривши мене по потилиці, коли я обертався, приваблений скульптурами при вході. — Сьогодні тебе вже досить лякали. Усі».

Ідучи до виходу, я побачив перед собою ще одного ченця. Він був, мабуть, Вільямового віку. Він усміхнувся до нас і чемно привітався. Сказав, що він — Северин із Сант'Еммерано, отець-зілляр, який дбає про лазню, лічницю та городи, і що він до наших послуг, якщо ми хочемо краще зорієнтуватися на теренах абатства.

Вільям подякував йому і сказав, що, заходячи, вже помітив чудовий город, який, схоже, містить не лише їстівну городину, але й цілющі зела, наскільки це можна побачити крізь сніг.

«Улітку або навесні, коли буяють розмаїті трави, кожну з яких прикрашають квіти, город цей ще краще співає славу Творцеві, - мовив Северин, немов вибачаючись. — Але й в цю пору року око зілляра бачить крізь сухе гілля, які рослини виростуть згодом, і можу сказати тобі, що в цьому городі ти знайдеш більше трав, ніж в будь-якій зіллярській книзі, і вони барвистіші від будь-якого їх найчудовішого зображення. Та й узимку ростуть гарні зела, а в зіллярні я тримаю в посудинах чимало зілля, назбираного заздалегідь, щоб мати напоготові. Адже корінням квасениці лікують бронхіти, з відвару коріння алтеї роблять примочки при шкірних хворостях, лопухом гоять екземи, а подрібнивши і змоловши кореневище змійовика, можна лікувати бігунку і деякі жіночі хвороби, перець сприяє травленню, підбіл добрий на кашель, маємо й непоганий тирлич на травлення, і солодець, і ялівець, з якого можна зробити добрий напар, і чорну бузину, з кори якої роблять примочки на печінку, і мильнянку, корені якої вимочують у холодній воді, а потім вживають при бронхіті, і валеріяну, чесноти якої ви, мабуть, знаєте».

«У вас є різні корисні трави, які ростуть у різному підсонні. Як вам вдається всіх їх тут вирощувати?»

«З одного боку, мусимо за це дякувати милосердю Господа, адже розташований наш монастир на плоскогір'ї, яке на півдні виходить на море, звідки дують теплі вітри, а з півночі має високу гору, звідки доходить лісова прохолода. А з другого боку, я завдячую цим своєму замилуванню до сього мистецтва, яке я, недостойний, сподобився одержати від своїх учителів. Деякі рослини ростуть навіть у неприязному їм підсонні, якщо добре дбати про грунт і поживу для них, плекати їхній ріст».

«Але ви також вирощуєте рослини, які йдуть лише на харч?» — спитав я.

«Знай, мій зголоднілий лошачку: нема рослин, які годяться у їжу, а не годяться для лікування, — треба тільки вживати їх у належній кількості. Лише надмір робить їх причиною недуг. Візьмімо гарбуз. Єство його холодне й водянисте, тому він втамовує спрагу, але якщо спожити його надгнилим, він викличе бігунку, й тобі доведеться скріпити свої нутрощі ропою, змішаною з гірчицею. А цибуля? Природа її тепла і волога; як спожити її небагато, вона дає силу при зляганні — звісно, се для тих, хто не давав наших обітів, — надмір же її робить голову важкою, а зарадити сьому може молоко з оцтом. А тому, — додав він лукаво, — молодому ченцеві годиться споживати її помірковано, їж краще часник. Природи він теплої й сухої, і помічний він від трутизни. Але й надуживати ним не варто, він бо виштовхує течива з мозку. А от квасоля сприяє виділенню сечі й набиранню тіла, а се вельми корисно для здоров'я. Одначе від неї важкий сон. Але вона не так вадить, як інші зела, що викликають лихі видіння».

«Які видіння?» — спитав я.

«Гм, щось новіцій наш надміру допитливий. Знати речі ці має лише зілляр, інакше будь-яка нерозважлива голова могла б роздавати видіння на всі боки, дурманячи людям голови».

«Але досить трохи кропиви, — зауважив Вільям, — званої також ройброю, а іноді олієрібусом, щоб убезпечитися від видінь. Сподіваюсь, у вас є й це добре зілля».

Северин крадькома зиркнув на вчителя: «Ти знаєшся на зіллярстві?»

«Дуже мало, — скромно мовив Вільям, — якось до рук мені потрапив "Theatram Sanitatis"[57] Убубхасима з Бальдаха…»

«Абул Асана аль-Мухтер ібн-Ботлана».

«Або Еллукасима Еліміттара, якщо хочеш. Цікаво, чи нема якихсь його творів тут?»

«Є щонайкращі, з численними препишними ілюстраціями».

«Хвала небові. A "De virtutibus herbarum"[58] Платеарія?»

«І ця є, і "De plantis"[59] Арістотеля, яку переложив Альфред з Сарешеля».

«Я чув, нібито насправді вона не належить Арістотелю, — зауважив Вільям, — як виявилося, що Арістотелю не належить "De causis"[60]».

«Хай там як, але то велика книга», — зауважив Северин, а мій учитель залюбки погодився, не перепитуючи, чи зілляр має на увазі «De plantis» чи «De causis»; жодного з цих творів я не знав, але з бесіди їхньої дійшов висновку, що обидва вони були вельми видатні.

«Буду радий, — завершив Северин, — побесідувати іноді з тобою про зела».

«Я радітиму ще більше, — мовив Вільям, — та хіба сим ми не порушимо звичаю мовчанки, дотримуватися якого, здається, наказує правило вашого чину?»

«Правило, — мовив Северин, — століттями пристосовувалося до вимог різних спільнот. Воно приписувало lectio divina[61], але не студії: але ти знаєш, як ревно наш орден дбає про дослідження речей божественних і людських. Крім того, правило приписує спільну опочивальню, але часто ченці потребують віддаватись розважанням і вночі, тому кожен з них має власну келію, як це заведено у нас. Правило дуже суворе стосовно мовчанки, і в нас теж вимагається, щоб не лише той чернець, що робить ручну роботу, але й той, що пише або читає, уникав балачок зі своїми братами. Але обитель наша — це насамперед спільнота вчених мужів, і їм корисно обмінюватися між собою скарбами знань, які вони нагромаджують. Будь-яка бесіда, що