Читати книгу - "Північна Одіссея"

поки вогнище не почало згасати, а мороз — лютішати. Цього разу Коскуш підкинув у вогонь дві в'язанки і помацав рукою решту, вираховуючи, скільки йому лишилося жити. От якби Сіт-кум-то-ха більше турбувалася про свого діда, то назбирала би більшу купу і він прожив би довше. Але вона завжди була легковажною дитиною і не шанувала своїх предків відтоді, як Бобер, син сина Цінь-ха, вперше звернув на неї увагу. Втім, яке це мало значення? Хіба ж не він так само поводився у дні своєї скороминущої молодості? На якусь мить він прислухався до тиші. А що, коли раптом серце його сина розтане, він повернеться за ним на упряжці і забере туди, де багато-багато вгодованих оленів?

Коскуш напружив слух, і його невгамовний розум на мить завмер. Та ні, то йому здалося. Довкола — анічичирк. Усе тихо. Він тут сам. Один посеред всеохоплюючої величної тиші. Він відчув себе дуже самотнім. Але що це?! Холодний страх пронизав його тіло. Знайоме протяжне виття розітнуло тишу — і воно звучало десь близько. І тут перед його осліплими очима з'явився образ лося — старого самця — з розідраними скривавленими боками, поріділою гривою й великими розгалуженими рогами. Він лежав на землі і відбивався до останнього. А ще перед його очима замелькали сірі примари — з хижо палаючими очима, висолопленими язиками й заслиненими іклами. Він побачив, як їхнє кільце невблаганно стискалося, аж поки не перетворилося на чорну крапку посеред витоптаного снігу.

Холодний писок ткнувся йому в щоку, і від цього дотику душа його перелякано тіпнулася і швидко повернулася в сьогодення. Рука Коскуша рвучко смикнулася до вогню, і він підняв палаючий пучок хворосту. На мить охоплений спадковим страхом перед людиною, вовк відступив і протяжно завив, скликаючи на підмогу своїх собратів. Ті хижо відгукнулися, і невдовзі довкола Коскуша утворилося сіре кільце тварюк, що повільно підповзали, роззявивши слиняві пащеки. Старий сидів, слухаючи, як звужується кільце. Він несамовито вимахував на всі боки палаючою в'язанкою, і сопіння перетворилося на гарчання. Але вовки хекали неподалік і не мали наміру розбігатися. Ось один підповз на грудях, тягнучи задні лапи, ось другий, потім — третій. І ніхто з них не позадкував. «А чи варто мені чіплятися за життя?» — спитав себе Коскуш і кинув палаючу в'язанку в сніг. Вона зашипіла і згасла. Кільце сіроманців збентежено загарчало, але залишилося на місці. Знову перед його очима постала остання битва старого самця, і Коскуш зморено опустив голову на коліна. Яка різниця, врешті-решт? Хіба ж це — не закон життя?

ЧОЛОВІК ЗІ ШРАМОМ

Джейкоб Кент усе життя був невиліковним скнарою. Цей ґандж породив у ньому недовіру до всіх та кожного, і його вдача зіпсувалася настільки, що мати з ним справу було дуже нелегко. Він страждав сомнамбулізмом і був надзвичайно твердолобим у своїх переконаннях. Змалку працював ткачем, поки клондайкська лихоманка не зайшла йому в кров і не відірвала його від ткацького верстата. Халупа Кента стояла на півдорозі між постом Шістдесятої Милі та річкою Стюарта. І мандрівники, що зазвичай проїздили тут по дорозі на Доусон, порівнювали його з бароном-грабіжником, що сидить у своєму неприступному замку й бере данину з караванів, які проходять по занедбаних дорогах його володінь. Втім, для того щоб вигадати таке порівняння, слід було знатися на історії; а менш освічені золотошукачі з річки Стюарта описували Кента у дещо простішій манері, вживаючи досить сильні вирази.

До речі, ця халупа була не його. Її збудували кілька років тому двоє золотошукачів, що саме для цього привели сюди пліт з лісом. Це були гостинні хлопці — і навіть після того, як вони покинули цю хижку, ті мандрівники, що знали до неї дорогу, завжди спішили тут заночувати. Це було вельми зручно, бо давало змогу не гаяти час і сили на влаштування привалу. Існувало також неписане правило, за яким останній з тих, хто ночував у хижці, лишав для свого наступника чималеньку в'язанку хмизу. Чи не щоночі тут збиралося на нічліг з півдюжини гостей. Джейкоб Кент узяв це на замітку і, скориставшись із того, що в хижки не було господаря, самочинно вселився до неї. Відтоді стомлені мандрівники мусили платити долар з носа за право переночувати на підлозі, а Джейкоб Кент сам зважував золотий пісок — і шахраював при цьому нещадно. Він іще й примудрився обладнати справу так, що гості рубали для нього дрова та носили воду. Власне, це був просто розбій, але його жертви були людьми добросердечними і, дарма що ненавиділи Кента, дозволяли йому мати поживу з гріха.

Одного квітневого дня Кент сидів біля дверей своєї халупи, грівся на сонечку і не спускав очей зі стежки, мов хижий павук, що чигає на здобич. Внизу лежав Юкон — крижане море тяглося на південь і на північ, сягаючи двох миль у ширину між плавними звивинами берегів. По його нерівній поверхні біг санний шлях, що звідси здавався тоненькою подряпиною на снігу, — то була стежина у півтора фута завширшки й у дві тисячі миль завдовжки. Кожний лінійний фут цього шляху чув більше прокльонів, ніж будь-яка інша дорога у християнському світі та за його межами.

Того дня Джейкоб Кент був у чудовому гуморі. Минулої ночі він побив власний рекорд, продавши свою гостинність не більше не менше як двадцяти восьми відвідувачам. Щоправда, це було дуже незручно, і четверо з них до ранку хропіли на підлозі біля його ліжка; але мішок із золотим піском добре-таки поважчав. Цей мішок, у якому зберігався сяючий золотий скарб, був для Кента джерелом найбільшої втіхи та найтяжчих страждань. У його тісному череві вміщалися небеса й пекло. В однокімнатній хижці не було де сховатися від сторонніх очей, і тому Кента постійно мучив страх, що його пограбують. Ці бородаті розбишаки, того і жди, поцуплять мішок! Він часто бачив у страшних снах, що лихо скоїлося насправді, і прокидався від жаху. Деякі з цих розбійників ввижалися йому раз за разом, і зрештою він добре запам'ятав їх усіх, а найкраще — «їхнього ватажка із засмаглим обличчям та шрамом на правій щоці. Цей парубок докучав йому найбільше, і вранці, щойно прокинувшись, Кент вигадував усе нові й нові схованки для свого мішка — і всередині хижки, і ззовні. Заховавши свій скарб, він зітхав із полегкістю й кілька ночей спав спокійно, а потім знову бачив уві сні, як він хапає за комір Чоловіка Зі Шрамом у ту