Читати книгу - "Музей покинутих секретів"

мусила визнати — ніщо так не надається на «сторі», як наглий загин блискучої й знаменитої молодої жінки. Ніяка смерть молодого чоловіка і вполовину не зробить такого враження — чоловікам немовби приписано вмирати, за мовчазною загальною згодою, як не на війні, то десь інде, річ світова, так, ніби нічого ліпшого в цьому житті од них, сердег, і не сподіваються, і тому в випадку чоловіка, хай і молодого, оцінюється не сам факт смерти, а те, наскільки смерть вдалася: чи небіжчик зустрів її безстрашно випнутими грудьми й тим сповна виконав призначення мужчини, а чи, може, показав спину й призначення ганебно провалив, — такий собі death-control із боку суспільства, і тому Гію Ґонґадзе ми не забудемо доти, доки не дістанемо на потримання в руках його правдиву, живою кров'ю спливаючу смерть, а не бозна-чиї безголові останки, а от Вадика Бойка, обличчя українського ТБ початку 1990-х, який перед вибухом у своїй квартирі показував колегам папку з документами й радів: от вони, комуняки, всі в мене тут, нарешті, завтра побачите! — а коли розвіявся дим, усі побачили тільки його власне обгоріле тіло і просілі після вибуху бетонні перекриття в будинку, — Вадика не згадує вже ніхто, бо чого ж його згадувати, коли з ним і так усе ясно?.. Зовсім інша річ — смерть молодої жінки: в такій смерті завжди вбачається щось противне природі, бо першою шибає думка про потомство — і тоді, коли його нема (вже не буде!), і тоді, коли є (хто ж тепер подбає, хто догляне, а хто ж тобі, сиротино, головоньку змиє, — нескінченна народнопісенна тема, що тягнеться крізь віки). «Сторі» тут конче потрібна — власне щоб відновити природний порядок речей: щоб виставити саме цю, траплену в фокус об'єктива смерть жахливим винятком, кричущим цього порядку порушенням, за яке хтось-чи-щось неуникненно муситиме відповісти, — як не тепер, то колись, як не перед людським, то перед Божим судом, — і якщо жертва за своїм життєвим амплуа була принцесою, від колиски затовареною гостинцями фей, як на святочному шопінґу (в чому вже проглядає певний обіцяючий натяк на правопорушення, певна, відпочатку закладена в умовах задачі несправедливість: це ж чого, спитати б, їй одній так багато?..), і якщо, на додачу, за життя ніколи в ролі жертви не виступала, не приміряла навіть на себе такої, з гордости, з принципу чи ще з якої причини, то найлогічніше буде на неї ж таки й скласти вину — хай несе, раз така цяця! — і тим справу закрити: цур мене, пек, зі мною такого трапитись не може. Така «сторі» — не що, як заговір, закляття на одцурання: вона накриває собою чужу смерть наглухо, наче непробійним скляним ковпаком музейної вітрини, — можна дивитись, обходити кругом, можна водити по склу указкою: урок, як «не треба» жити, щоб не опинитись у цвіті літ під двома метрами землі, — бути обережною за кермом, дотримуватися правил руху, не вплутуватися в сумнівні зв'язки, не писати непевних картин, і взагалі, не надто вирізнятися… Всі мої настирливі a), b), с), d) і-так-далі були марними, щенячо-жалюгідними атаками якраз на цю грубосклову вітрину — зазіханнями на велику самозахисну віру людей у те, що смерть — чиясь, а значить, і наша власна, — в принципі мусить мати врозумливе для нас пояснення: світ справедливий. І що ж можна було реально протиставити цій вірі — чейже не оте пискляве, по-дитинячому глупе й безпорадне: так нечесно?

На додачу, Влада розбилась якраз на тому самому місці Бориспільської траси, де 1999-го року розбився В'ячеслав Чорновіл, і її смерть відсвіжила пригашені, було, лиховісні домисли щодо його загибелі, — під їх тиском уперше мені закралося, що її слова зі сну про «багато смертей», можливо, стосувалися зовсім не «Вмісту жіночої сумочки, знайденої на місці авіакатастрофи» та декількох інших, менш похоронних, але також пов'язаних із темою смерти полотен із «Секретів», і взагалі могли нічого не мати до діла з її малярством, а несли в собі якесь далеко буквальніше й заразом грізніше знаття, котрим вона й з'явилась поділитися. Місце те вочевидь було недобре, смурне місце, серед київських автомобілістів воно віддавна мало лиху славу — бодай раз на сезон там траплялась якась халепа, когось заносило на рівному аж на зустрічну смугу, хтось буцався при обгоні, раз навіть із доброго дива був вибухнув бензобак, — якби на ясновельможній Бориспільській трасі так само, як на простацькіших, у глибинці, заведено було чіпляти на придорожніх стовпчиках вінки й в'язати букети по загиблих, то те місце досі вже здаля тішило б око багатством барв, наче обсаджена квіткарками цвинтарна брама. Виходило, ніби Влада, по-народньому мовлячи, не на добре трапила: якраз у слід чужим смертям, — і якраз тоді, коли її власні сили були на межі вичерпання, зрештою, в неї й справді був тяжкий рік, але що я про це знаю?.. Що знає про це хоч би й Вадим, територіально таки ж найближча до неї людина? (а як був здивувався — з коротким проблиском дитинячої втіхи, ніби на переказану від неї з чужодальніх сторін вісточку, ознаку триваючого й далі зв'язку, — коли я йому переповіла Владин полуночний страх, засну і вмру, — «Та що ти кажеш?!» — чи то свого часу пустив був повз вуха, мовляв, як нерви з'їхали, то попий снодійного, і всі діла, — а чи вона й не звірялася йому з таких, як він міг би поблажливо розцінити, глупств: все-таки Вадим належав до породи людей, що звикла мати справу з Проблемами, Котрі Належить Розв'язувати, а не з Нещастями, Котрі Доводиться Витримувати, а це прецінь таки різниця, навіть, можна вважати, демаркаційна лінія, що ділить нас на слабких і сильних цього світу, і тому саме сильні в кінцевому підсумку найгірше вміють витримувати нещастя і найнепритомніше при них і поводяться, — Вадим, наприклад, напивався до мовчущої нестями, залізав за кермо свого «лендкрузера» і їхав у ніч сам-один у напрямку Борисполя, ніби сподівався десь по дорозі на побачення з Владою, так що коло нього мусили чергувати, силоміць укладаючи в ліжко, спершу друзі, згодом прибулі вмисне про таке діло з провінції родичі, але, незбагненним чином, ні разу нічого йому в тих нічних виправах не сталося, як не рахувати виплачених даішникам штрафів, — тобто він мовчки тицяв їм навмання першу-ліпшу «зелену» купюру, яку намацував у гаманці, а решта вже залежала від сержантської м'якосердости: одного разу вони півночі протримали його в себе на КПП, поїли чаєм із термоса й дзвонили по всіх