Читати книгу - "Майстер і Маргарита"

Рюхін важко дихав, пік раків і думав лише про одне, що він відігрів у себе на грудях змію, що він опікувався тим, хто насправді виявився злісним ворогом. І, головне, нічого не вдієш — не відповідати ж лайкою душевнохворому!

— А чому вас, власне, припровадили сюди? — спитав лікар, уважно вислухавши викриття Бездомного.

— Та чорт би їх побрав, йолопів безмізких! Схопили, зв’язали якимсь ганчір’ям і притарабанили на вантажівці!

— Дозвольте вас запитати, ви чому в ресторан прийшли у самій білизні?

— Нічого тут нема дивного, — відповів Іван, — пішов я купатися на Москву-ріку, ну й поцупили мій одяг, а це лахміття залишили! Не голим же мені по Москві було йти! Вдягнув, що було, бо поспішав у ресторан до Грибоєдова.

Лікар запитливо поглянув на Рюхіна, і той понуро буркнув:

— Ресторан так називають.

— Ага, — сказав лікар, — а чому так поспішали? Якесь побачення у справах?

— Консультанта я ловлю, — відповів Іван Миколайович і тривожно озирнувся.

— Якого консультанта?

— Ви Берліоза знаєте? — спитав Іван багатозначно.

— Це… композитор? Іван похнюпився.

— Який там композитор? Отак… Та ні ж бо! Композитор — це однофамілець Міші Берліоза!

Рюхіну не хотілося нічого говорити, але довелося пояснювати.

— Секретаря МАСОЛІТу Берліоза сьогодні увечері задавило трамваєм на Патріарших.

— Не бреши ти, чого не знаєш! — розгнівався на Рюхіна Іван. — Я, а не ти був при тому! Він його навмисне під трамвай спровадив!

— Штовхнув?

— Та яке там «штовхнув»? — дратуючись на загальну нетямущість, вигукнув Іван, — такому і штовхати не треба! Він такі штуки може виробляти, що тільки тримайсь! Він наперед знав, що Берліоз утрапить під трамвай!

— А хто-небудь, крім вас, бачив цього консультанта?

— Отож-то й горе, що лишень я та Берліоз.

— Так. І до чого ж ви вдалися, щоб упіймати цього вбивцю? — тут лікар повернувся і кинув погляд жінці в білому халаті, яка сиділа за столиком осторонь. Та дістала аркуш і почала записувати порожні місця в його графах.

— А ось до чого. Взяв я на кухні свічечку…

— Ось цю? — запитав лікар, показуючи на поламану свічку, що лежала на столі поруч з іконкою перед жінкою.

— Цю саму, і…

— А іконка для чого?

— Ну так, іконка… — Іван почервонів. — Іконка найбільше їх усіх і налякала, — він знову тицьнув пальцем у бік Рюхіна, — але річ у тім, що він, консультант, він… відверто кажучи… з нечистою силою водиться… і так просто його не упіймаєш.

Санітари чомусь виструнчились і не спускали очей

з Івана,

— Так, так, — вів далі Іван, — водиться! Тут факт безсумнівний. Він особисто з Понтієм Пілатом розмовляв. І нема чого так на мене видивлятися! Правду кажу! Все бачив — і балкон, і пальми. Був, одне слово, у Понтія Пілата, за це я ручуся.

— Ну далі, далі…

— Отож я іконку на груди приколов і побіг… Тут годинник несподівано ударив двічі.

— Ого-го! — вшукнув Іван і підвівся з дивана. — Друга година, а я тут з вами час гаю! Вибачайте, де тут телефон?

— Пропустіть до телефону, — наказав лікар санітарам.

Іван ухопив трубку, а жінка в цю мить тихо запитала у Рюхіна:

— Він одружений?

— Неодружений, — полохливо відповів Рюхін.

— Член профспілки?

— Так.

— Міліція? — заволав Іван у трубку. — Міліція? Товаришу черговий, дайте вказівку зараз же, щоб вислали п’ять мотоциклетів з кулеметами ловити іноземного консультанта. Що? Заїздіть за мною, я сам з вами поїду… Говорить поет Бездомний з божевільні… Яка ваша адреса? — пошепки спитав Бездомний у лікаря, прикриваючи трубку долонею, а потім знову закричав у телефон: — Ви слухаєте? Алло!.. Неподобство! — раптом гукнув Іван і швиргонув слухавку в стіну.

Потім він обернувся до лікаря, простягнув йому руку, сухо сказав «до побачення» і намірився йти геть.

— Даруйте, куди ж ви хочете податися? — заговорив лікар, вдивляючись Іванові в очі. — Глухої ночі, в спідній білизні… Ви зле почуваєтесь, лишайтесь у нас!

— Пропустіть-но, — сказав Іван санітарам, що як вкопані стояли у дверях. — Пустите ви чи ні? — страшним голосом гукнув поет.

Рюхін затремтів, а жінка натисла кнопку в столику, і на його скляну поверхню вискочила блискуча коробочка і залютована ампула.

— То ви так?! — дико й зацьковано роззираючись, мовив Іван. — Постривайте ж! Прощавайте… — і головою вперед він кинувся в штору вікна.

Гримнуло досить лунко, але скло за шторою не дало ані тріщинки, і за якусь мить Іван Миколайович забився в руках у санітарів. Він хрипів, норовив кусатися, кричав:

— Так ось які ви шибочки в себе завели!.. Пусти! Пусти!..

Шприц зблиснув у пальцях лікаря, жінка одним помахом розпорола виношений рукав толстовки і вчепилася в Іванову руку з нежіночою силою. Запахло ефіром, Іван ослаб, затиснутий чотирма чоловіками, і спритний лікар скористався з цієї миті й уштрикнув голку в Іванову руку. Івана потримали ще кілька секунд, а тоді опустили на диван.

— Бандити! — прокричав Іван і зірвався з дивана, але тут же його посадили знову.

Відпущений вдруге, він ще раз схопився на ноги, але назад уже сів сам. Він помовчав, дико озираючись, потім несподівано позіхнув, потім злісно посміхнувся.

— Таки ув’язнили, — сказав він, позіхнув ще раз, несподівано ліг, голову поклав на подушку, кулак по-дитячому під щоку, замимрив уже сонним голосом, без злості: — Ну й гаразд… самі ж за все й поплатитеся. Я попередив, а там як знаєте! Мене ж зараз найбільше цікавить Понтій Пілат… Пілат… — і на цьому склепив очі.

— Ванна, сто сімнадцяту окрему і пост до нього, — порядкував лікар, накладаючи окуляри.

Тут Рюхін знову здригнувся: безгучно розчахнулися білі двері, за ними було видно коридор, освітлений синіми нічними лампами. З коридора в’їхала на гумових коліщатах кушетка, на неї переклали стишеного Івана, і він поїхав у коридор, а двері за ним стулились.

— Лікарю, — пошепки спитав приголомшений Рюхін, — то він і справді хворий?

— О так, — відповів лікар.

— А що ж це таке з ним? — несміливо запитав Рюхін.

Перетомлений лікар подивився на Рюхіна і мляво відказав:

— Рухове і мовне збудження… маячня та інтерпретації… випадок, напевно, складний… Шизофренія, слід гадати. А тут ще алкоголізм…

Рюхін нічого не второпав зі слів лікаря, крім того, що Іванові справи, видать, кепські, зітхнув і спитав:

— А що це він усе про якогось консультанта говорить?

— Бачив, мабуть, когось, хто вразив його розладнану уяву. А може, була галюцинація…

За кілька