Читати книгу - "Чарівниця з острова Гроз"

— Дощ перестав. Ходімо! — скомандувала вона.

— Просто зараз? — здивувався Прошко.

— Якраз вчасно. Всі поховалися по норах. Ніхто по двору не тиняється. Й до ночі ще далеко. Це ж тільки через хмари темно.

Щоб уникнути зустрічі з ким-небудь із челяді, вони вилізли у вікно. Двір був порожній. Ховаючись за обважнілими від води кущами, шукачі пригод заглибились у парк.

Ясного дня сонце ще тільки починало б хилитися до обрію, та сьогодні вкрита кудлатими хмарами земля здавалася зануреною в сутінки.

Тільки стиснута між небозводом і земною твердю смуга яскраво-золотавого світла нагадувала про те, що день іще не завершився.

Під ногами шурхотів гравій. Мокре листя, як лаковане, блищало у відблисках згасаючого дня. Маріка з Прошком прискорили крок. Незабаром облагороджені алеї, доглянуті клумби та фонтани лишилися позаду. Парк непомітно перейшов у ліс. Коли на шляху мандрівників стали суцільні зарості, Прошко захвилювався:

— Ти впевнена, що знайдеш дорогу?

— Не бійся. Я ж виросла серед циган. Якщо я де побувала, наступного разу ні за що не заблукаю, — заспокоїла його Маріка.

Поки вони дісталися місця, смужка неба майже потемніла. Маріка обнишпорила зарості бузку і нарешті виявила потайну хвіртку.

Прошкові здавалося, що він потрапив у пристановища тіней. Похмуре громаддя веж над зубчатими стінами мало зловісний вигляд. Увиті виноградними лозами віконні отвори у напівтемряві майже не проглядалися. Маріка не зразу виявила розбите напередодні вікно. Варто було зачепити гілки, як із них сипався град крапель. Нарешті дівчина побачила діру, яка ошкірилася зубцями гострих скляних осколків. Після дощу, та ще й у напівтемряві здертися на карниз було значно важче. Мокра сукня прилипала до тіла, сковуючи рух. Маріка притримала гілки, зістрибнула всередину і покликала Прошка.

— Залазь. Тільки обережно. Тут бите скло.

Прошко не змусив себе чекати. Опинившись у приміщенні, вони поставили прихоплений із собою світильник. Варто було Прошкові запалити ґнотик, як одразу в різних кінцях зали замиготіли тьмяні примарні вогники.

— Глянь, — сказав Прошко і в страху позадкував до вікна.

— Це дзеркала. Я вчора також злякалася. Думала, примари.

Хоч як дивно, сьогодні Маріка не відчувала страху та трепету, як минулого разу. Чи тому, що при денному світлі опутаний павутиною замок мав вигляд як справжнє пристановище примар, чи тому, що зараз поруч був Прошко, — адже страх, готовий учепитися в самотню людину, часто пасує перед двома.

Маріка посвітила на підлогу, показала на пунктирну лінію чітких слідів і пояснила:

— Це я вчора тут була. Ходімо!

Дівчина впевнено рушила вперед. Прошко, боязко оглядаючись на всі боки, пішов за нею. Відверто кажучи, хлопець уже жалкував, що вони прибули до покинутого замку проти ночі. Здавалося, від самих стін іде щось недобре, ніби в замку сталося щось жахливе. Щоб очистити таке місце від скверни, потрібно багато світла та доброї волі.

У повітрі пахло цвіллю, як у могильному склепі. Зрідка неяскравий вогник свічки виловлював із темних кутків предмети меблів із тьмяною позолотою чи танцював, відбитий у дзеркалах. Несподівано хтось легенько торкнувся Прошкової щоки.

— Ой, хто тут?

Хлопчина в страху відскочив убік. Маріка обернулася. При світлі лампи Прошко зрозумів, що уява безглуздо пожартувала з нього. У сутінках він не помітив, як зачепив павутину, що запиленою гірляндою звисала з люстри.

— Ну й місцина… Скрізь погань увижається. Недаремно люди не показують сюди носа. Тут, часом, уночі примари не блукають?

Він намагався жартувати, щоб не було помітно, як йому тут не по собі. Випроставши плечі, Прошко навмисно рішуче ступнув уперед, але тут же завмер як укопаний. Мовби у відповідь на його запитання, в кутку вималювалася темна постать. Прошко судорожно глитнув і пошепки запитав:

— А там хто?

— Нікого. Порожній панцир.

Дівчина підійшла до рицаря й постукала по обладунку. Звук гулко розлетівся по замку. В нічній тиші відлуння здавалось особливо гучним і зловісним. Прошко витер піт із лоба.

— Ця місцина нечиста. Я нутром чую. Недаремно від замку всі тримаються осторонь.

— Хочеш піти? — запитала Маріка.

Прошкові кортіло сказати «так», але думка про те, що дівчина вважатиме його боягузом, змусила залишитися.

— Ні, вже коли прийшли, так нічого давати задній хід. Який же я маг, якщо тіней злякався? І потім, хіба даремно мокли? — похмуро зауважив він.

Вони піднялися широкими мармуровими сходами на другий поверх. Пройшовши по коридору, Маріка зупинилася перед високими білими дверима з облупленою позолотою.

— Прийшли, — сказала вона й потягла за ручку.

— Що тут? — запитав Прошко, з цікавістю роззираючись навсібіч.

— Раніше ця кімната належала Агнесі.

— Ясно. Он скільки витребеньок. А де книжки?

— Зараз побачиш, — загадково мовила Маріка і, підійшовши до трюмо, повернула статуетку танцівниці.

Дзеркало повільно зсунулося вбік. У Прошка, щойно він побачив потайну кімнату, очі полізли на лоб.

— Оце штука! Як ти тільки здогадалась?

— Випадково. Захопи більше свічок. Там зовсім темно, — порадила Маріка.

Взявши підсвічники, вони зайшли до святилища Чорної Герцогині, як колись звали Агнесу. Не треба було мати дар