Читати книгу - "Коріння Бразилії"

Із занепадом старої системи землевикористання та майже одночасним розвитком міст, прискореним завдяки перенесенню до Бразилії португальського королівського двору в 1808 році та наступному проголошенню незалежності, великі землевласники почали суттєво втрачати своє відокремлене й привілейоване становище. З’явилися інші заняття, що претендували на подібну шану, причому суто міські, як-от політика, державна служба та «вільні» професії.

Цілком зрозуміло, що подібною діяльністю мали займатися передусім представники еліти, яка складалася з власників великих земельних угідь і плантацій. Миттєво переселившись до міста, ці люди принесли із собою менталітет, упередження та, наскільки це можливо, триб життя, з давніх-давен притаманні їхній первісній сутності.

Не буде виглядати абсурдним, якщо ми пояснимо подіб­ною обставиною одну характерну рису нашого суспільного життя: вище місце у нашій свідомості зазвичай посідають такі властивості, як уява, фантазія та своєрідність розуму, на противагу проявам розуму практичного й позитивного. Загальний авторитет «таланту», з особливими відтінками, які це слово має в окремих регіонах, передусім у тих, де колоніальне землеволодіння та рабська праця залишили по собі найпомітніший слід, як-от північний схід Бразилії, пояснюється, поза сумнівом, більшою гідністю, яку нібито надає кожній людині будь-яка інтелектуальна праця, порівняно з тими видами діяльності, які вимагають докладання фізичних зусиль.

Інтелектуальна праця, яка не забруднює руки й не виснажує тіло, цілком може слугувати гідним заняттям для колишніх рабовласників і їхніх нащадків. Причому йдеться не про безумовну любов до абстрактних роздумів — насправді, хоча ми й думаємо навпаки, у цілому ми присвячуємо небагато часу інтелектуальним роздумам, — а про любов до пишномовних фраз, до дотепних висловлювань і дошкульних слівець, до блискучої ерудиції, до вишуканого стилю. Аби добре відповідати обраній ролі, навіть не усвідомлюючи цього, ми використовуємо розум як чудову прикрасу чи щед­рий дар, а не як знаряддя для набуття знань або інструмент впливу.

У такому суспільстві як наше, в якому деякі аристократичні чесноти й сьогодні користуються значною повагою, духовні якості не рідко замінюють почесні титули, а деякі їхні матеріальні атрибути, такі як каблучка та диплом бакалавра, цілком імовірно, можуть мати ту ж саму цінність, що й герби аристократів. Проте практичне втілення цих якостей, які займають розум, не займаючи рук, уже за інших часів вважалося прерогативою благородних і вільних людей. Саме тому, здається, деякі професії зазвичай називають «вільними», протиставляючи їх механічній ремісницькій праці, яку виконують представники нижчих класів.

Навіть сам Сілва Лішбоа[134], який у перші десятиріччя ХІХ століття був видатним поборником нових економічних ідей, не зміг повністю звільнитися від цієї поширеної думки про те, що ручна праця невдячна, порівняно з працею інтелектуальною.

У своїх «Дослідженнях суспільного блага», що вийшли на початку 1819 року, майбутній віконт Кайру намагався показати своїм співвітчизникам, бразильцям або португальцям, що мета економіки полягає не в тому, аби обтяжити суспільство механічною, ручною та важкою працею. І запитував, помилково спираючись на один із уривків з Адама Сміта, що більше сприяє багатству та процвітанню націй і якою мірою: кількість праці або кількість розуму?

У цьому питанні, яке, до речі, фігурує не в згаданому уривку з Адама Сміта, а в, безсумнівно, некоректному перекладі[135] — який насправді радше відбиває думку перекладача, аніж автора оригіналу, — наш економіст рішуче бере бік «розуму». На його переконання, розумові здібності, цілком імовірно, можуть полегшити фізичну працю шляхом «вивченням законів і творінь Господа», аби «люди мали якомога більше багатства, докладаючи при цьому якомога менше зусиль»[136].

Баіянський економіст був не в змозі втелепати, чому бучно оспіваний «розум» його співвітчизників не може створити чуда у збільшенні матеріальних благ, які зазвичай приносять народам багатство та процвітання. Таким є стислий зміст цієї ідеї, яку він викладає у своїй книжці, намагаючись виправити або довершити думку шотландського фахівця. Йому й на мить не спадає на думку, що особливою властивістю цього обожнюваного «розуму» є те, що це розум напоказ, який існує лише у протиставленні з фізичною працею, через що й не може ані скасувати, ані доповнити її. Урешті-решт, у суто аристократичному та індивідуалістському суспільстві розум відповідає потребі, яку відчуває кожен індивідуум, відрізнятися від собі подібних якоюсь очевидно вродженою та неминущою чеснотою, яка під цим кутом зору уподібнюється великоможному походженню.

«Розум», який повинен був становити фундамент системи, запропонованої Сілвою Лішбоа, за своєю суттю глибоко антисучасний. І дійсно, не існує нічого більш протилежного сенсу всієї економічної думки, породженої індустріальною революцією та спрямованої на подальше використання машин, аніж той пріоритет деяких суб’єктивних чинників, несумісних із законами механіки та математичними термінами. «Машина, — зауважує розумний спостерігач, — вимагає адаптувати працівника до своєї праці, а не адаптувати працю під працівника»[137]. Отже, такі головні чесноти ремісницького виробництва, як художній смак, вправність, особистий почерк, відходять на другий план. Сфера індивідуальної творчості та винахідливого генію здебільшого обмежується, наскільки це взагалі можливо, поступаючись місцем увазі до всіляких дрібних деталей, що супроводжують процес виробництва. Найкращий вияв подібна тенденція, безсумнівно, знайшла в таких сучасних системах раціональної організації праці,