Читати книгу - "Історія з собаками"

Якийсь час дорога несхибно вела мене поміж городами, баштанами й виноградниками. Далі вийшла на просторе, з безліччю пагорбів, поле, що на заході сягало аж до гір. Ліворуч від дороги темніли чагарники, тут і там стояли розіпнутими гігантськими парасолями гіллясті верби й тяглися до неба самотні тополі. Звідти линуло приглушене далеке кумкання жаб і крики нічних птахів, що в глухій тиші здавалися зойком смертельно зляканої жінки.

З правого боку нічний вітерець доносив одвічну колискову цвіркунів. Ця дивна дорога провадила не менш дивними околицями. Ліворуч лежав пустир, порослий чагарниками, серед яких підносилися самотні дерева. Праворуч під холодним місячним світлом спало спокійним здоровим сном знайоме рідне поле з пологими пагорбами.

Під ногами шелестів насипаний колись щебінь, траплялися уламки битого асфальту. Певно, колись це була частина головного шосе, а потім, коли дорогу вирівняли, цей відтинок став непотрібним апендиксом. На північному заході й південному сході апендикс обома кінцями виходив на гостинець, і я певен, що весь той відтинок навряд чи був довший від двох-трьох кілометрів.

У безлюдній тиші я йшов ще хвилин десять. Потім, коли дорога повернула праворуч, перед очима раптом з'явилася по ліву руку від дороги хатка під дахівкою, з білим комином — не велика й не мала. На дорозі навпроти мої очі враз помітили величеньку червону легковичку, що через свою форму і не знаю вже що іще (я не автоаматор!) видалася мені чужою, тобто західного взірця. Машина наче тільки й чекала моєї появи — я ще не проминув і повороту, як її фари спалахнули й засліпили мене потоком світла. Я інстинктивно відскочив набік, вліво від дороги, й машина в ту ж мить легко прогула повз мене. Здавалось, вона вже була заведена й, повторюю, тільки чекала на мою появу, щоб зірватися з місця. «Чужоземець, — подумав я, — збочив із шляху, щоб перепочити годину-другу! — І промовив йому вслід: «Їдь собі з богом!» Я був у гуморі й нічого недоброго не спало мені на гадку. Лише перед хатою — я зупинився, щоб оглянути її, — зблиснула думка: «А що якби я не відскочив?» Один бог знає, що б сталося, але, кажу ж, я мав гарний настрій і не хотів думати ні про що лихе.

Обійшовши хатину, я легко переконався, що глиняна будівля колись була корчмою. В добрі для неї часи центральне шосе постачало постійну клієнтуру, тут зупинялися автобуси, підводи, подорожні звертали перекусити, викурити цигарку чи звеселитися чаркою ракії. Пізніше, коли вирівняли шосе, корчма зачахла, як чахне гілка дерева, коли по стовбуру вже не тече сік.

Біля корчми ще видніли рештки огорожі — стирчали паколи, на землі валялися шматки іржавого дроту, лежали, наче непохований труп, розбиті ворота, зчорнілі від вологи й бруду. Від тих повалених воріт вилася густо заросла папороттю й травою стежка. Кроків із двадцять вона бігла по голій місцині, мабуть, колишньому задвір'ї, потім уривалася, наче втята ножем. А далі починався таємничий простір, звідки доносився відчайдушний лемент птахів, квакання жаб і де привидами стояли самотні тополі, згорблені верби та купчилися, наче зграя диких поросят, чагарі.

«Чудовий світ!» — втішився я в душі тими дивами. Страшенно стомлений, я знову повернув до дверей корчми, кинув на землю плаща й простягся навзнак.

Скільки я так пролежав — не знаю й не пам'ятаю, тієї ночі я жодного разу не глянув на годинник. Та через якийсь час мене охопила дивна тривога, невиразний страх, і що найдивніше, ту тривогу й страх навіювало цілком певне місце — з того боку, де квакали жаби. Я встав, потягнувся, аби впевнитися, що це не сон, обійшов хату і ступив на стежку. І тієї ж миті побачив, що назустріч іде людина. Атож, людина — її постать наближалася з того таємничого боку, де скупчилися «дикі поросята».

Ніч була ясна, світло немов просіювалося крізь тонкі лусочки перламутру.

Назустріч мені йшов високий кремезний чоловік, майже велетень, одягнутий у штормівку, з товстим кийком у правій руці.

Побачив мене й він, але моя присутність на стежці не справила на нього ніякого враження. Він не сповільнив і не прискорив кроку, рухався рівномірно, наче машина. Судячи з обличчя — це було гладеньке кругле обличчя здоров'яка-епікурейця, — йому, певно, тільки минуло шістдесят. Ішов рівно, твердими кроками. Коли він наблизився, в мене навіть майнула думка, чи не краще зійти зі стежки, аби цей тип не зім'яв мене, бо таки й справді: суне, наче паровоз, ото й тільки, що не чахкае. Але я не збочив і на сантиметр, та й паровоз не мав наміру душити мене.

— Овва! — вигукнув він, зупиняючись за крок від мене. — Тільки ветеринарного лікаря тут іще не бувало!

«Овва! — повторив я подумки його вигук. — Звідки він знає, що я ветеринарний лікар?» Але зрозумівши, що він таки мене знає, я трохи заспокоївся.

— Гуляю! — відповів я. — А ви звідки мене знаєте?

— Того вечора, коли я пив у ресторані пиво, ви саме визирнули з вікна, й один з наших сказав: «Ото новий ветеринар!» Що ви тут робите?

— Гуляю! — повторив я.

— Знайшли місце для гульні! — махнув велетень лівою рукою, стискаючи у правій кийок. — У цих місцях тільки вовкулаки ночами вештаються. Це не для вас!

Я відповів не відразу. Помовчавши трохи, сказав:

— Та я биків приборкував! А одному дурному, який тільки й знав, що топтати та колоти рогами, зробив укол отакенною голкою — на двадцять сантиметрів!

— І що? — запитав велетень.

— Два дні спав, а третього — знову за своє!

— Ну і