Читати книгу - "Історія з собаками"

Ми посідали на кам'яний східець перед хатою. Він опустився просто на камінь, я влаштувався вигідніше: підстелив собі плаща.

— Анастасій Буков, — відрекомендувався я. — На Смолянщині дечого домігся з надоями молока. А ви хто такий, коли не секрет?

— Коли скажу, що партійний секретар, ви ж однак не повірите?

— Не вірю навіть, що ви секретар ВФ[4]!

— Навіть не голова місцевого общинського комітету, — підхопив велетень.

— Все ще може бути попереду! — втішив я його.

— Мене звуть Спиро Драгнев, шановний лікарю. Народився в Печері, а за фахом лісівник. Був лісничим, працював на пилорамі, потім директором лістехнікуму й нарешті — корчмарем. Двадцять років держав оцю корчму, — він стукнув палицею по кам'яному східцю. — Але два роки тому, коли вирівняли дорогу, це місце спорожніло. Тепер я — голова мисливського товариства.

— То ви все-таки голова!

— Не можу нарікати на долю!

— А що ви казали про вовкулаків?

— Просто не раджу бувати вам тут уночі.

— Через вовкулаків?

— Не будьте самовпевненим! Там далі небезпечне місце.

Він показав назад, на те таємниче місце, звідки чулося кумкання жаб.

— Я не вірю в байки! — заперечив я.

— Але мені можете повірити, я прожив тут двадцять років!

— І мали незвичайні пригоди?

— Особисто я — ні! Але дещо траплялося.

— Ну гаразд! — промовив я. — Хто розпоряджається цією хатою зараз?

— Сільрада, її віддали мисливському товариству.

— Чудово! — зрадів я. — Звернуся до сільради з проханням, аби дали мені внайми цю хату.

— Ви збожеволіли! Що вам робити самому біля такого болота?

— Болото? — вигукнув я. — Та болото поблизу — це щастя для мене!

— Не кваптеся! — підніс руку велетень. — Ви ще не знаєте, що то за болото, про яке ми говоримо!

— Розплоджу качок і гусей, — міркував я. — А може, й буйволів. Ви не уявляєте, яка то вигідна тварина — буйвіл. Буйволи — моя давня мрія.

— Нічого не розплодите, лікарю, ні качок, ані гусей, а про буйволів шкода й мови! Це місце небезпечне, воно ні для чого не придатне, хіба для зимівлі дичини.

— Якщо болото таке небезпечне, то чого ви сюди ходите?

— На полювання.

— Еге! — засміявся я. — А де ж ваша рушниця?

— Тут. Хочете, покажу?

Він нагнувся, дістав ключа й відімкнув двері. Мене огорнула темрява, сповнена застояного запаху тютюну, мишей і всякої нечисті.

У нього справді була рушниця, розкішний мисливський карабін. Він по-царському висів над ліжком.

— Вінчестер! — пояснив він. — Один такий на всю Болгарію!

Решта все в тій коморі було злиденне. Дощате ліжко, низький стілець, стіл, застелений старими газетами.

— От бачите! — промовив він, помітивши, що я роззираюся навколо. — Зовсім не для культурної людини!

Він не пішов полювати, а люб'язно запропонував провести мене додому.

Прощаючись на майдані, я запитав його:

— Отже, ви не радите мені поселятися там?

— Та хата не для вас! Кажуть, ночами на болоті з'являються привиди, а в корчмі розплодилося стільки бліх, що можуть об'їсти людину до кісток. Послухайте моєї ради — це не для таких ніжних, як ви!

— Я маю чудовий хімічний засіб від бліх, — відказав я. — А в привиди не вірю! Я не належу до романтичних людей!

Назавтра я винайняв стару корчму.

Голова сільради довго кривився, поки дав згоду, і лише коли я почав розповідати про буйволів, розхвалюючи їх на всі лади, махнув рукою й сказав секретареві общини виписати розпорядження про віддання хати мені під житло.

— Ідете туди на свій страх і риск! — сказав він. — Місцевість волога, повно комарів, а крім того, поруч болото, про яка кажуть різне.

— І ви? — я був страшенно здивований і навіть трохи обурився. — Чи не вважаєте ви мене за марновіра?

— Там пропадали люди, — попередив голова. — Направду. Торік восени інженер з міста Н пішов полювати качок — і більше його ніхто не бачив. Можете перевірити. Інженера звали Юліан Петров. Пропав, наче його й не було ніколи! А старші люди розповідають і про інші випадки. Так що… — він застережливо підніс палець, — на свій страх і риск!

— Нічого зі мною не станеться! — відказав я. — У мене в Момчилові двоє собак, справжні вовки, напишу, щоб мені їх привезли якнайшвидше.

— Оце розумно, — кивнув голова. — І все ж…

Може, йому ще раз хотілося нагадати, що я йду