Читати книгу - "Домбі і син"

Флоренс зробилося страшно, і вона розгублено перебігла поглядом по вулиці, яка вже от-от і кінчалася. То була відлюдна місцина, — швидше задвірки, аніж вулиця, — де, опріч неї самої та старої, не було ні душі.

— Тепер вже нема чого лякатися, — сказала стара, все ще цупко тримаючи її за руку. — Ходім зі мною.

— Я… я вас не знаю, — вагалася Флоренс. — Як вас зовуть?

— Місіс Браун, — відповіла та. — Добра місіс Браун.

— А вони далеко? — спитала Флоренс, вже готова рушити з місця.

— Сюзанна недалеко, — заспокоїла її стара, — а решта всі біля неї.

— А їм нічого не сталося? — вигукнула Флоренс.

— Анічогісінько, — відповіла добра місіс Браун.

Почувши це, дитина сплакнула з радості й охоче пішла за старою, час од часу, проте, поглядаючи на її обличчя — зокрема, на її потворний рот — і питаючи себе, чи не схожа вона на лиху місіс Браун, якщо така існує.

Вони пройшли небагато, але все через якісь дуже незатишні подвір’я і закутки, де сушилася цегла та черепиця. Потім стара звернула в брудний завулок, де в чорних ритвинах не просихало болото, і спинилася перед злиденною халупою, зачиненою на замок так надійно, як тільки можна зачинити будинок увесь в дірках та шпарах. Одчинивши двері ключем, що був у неї під капелюхом, стара заштовхнула дівчинку до кімнати, де на підлозі лежало гамузом якесь різнокольорове лахміття, купа кісток і купка пересіяного попелу, чи то пилу. Меблів не було — тільки стіни та стеля, зовсім чорні.

Дівчинка так налякалася, що не могла вимовити й слова, і здавалося, вона от-от знепритомніє.

— Ну-ну, не будь телям, — сказала добра місіс Браун, трусонувши нею й приводячи тим до тями. — Я тобі нічого не зроблю. Сідай на ганчір’я.

Флоренс скорилася, простягнувши до старої, ніби у благанні, стулені руки.

— І зовсім не збираюся тримати тебе тут більш як годину, — запевнила її місіс Браун. — Ти хоч тямиш, що я кажу?

Дитина ледве спромоглася відповісти: «Так».

— Тоді,— мовила добра місіс Браун, і собі присідаючи на купу кісток, — не дратуй мене. Не будеш дратувати, то я тобі нічого поганого не зроблю. А роздратуєш — уб’ю. Вб’ю, коли тільки захочу, — навіть у тебе вдома, у власному ліжку. Ну, а тепер кажи мені, хто ти така, чия ти і все інше.

Загрози та обіцянки старої, страх образити її і звичка, невластива звичайній дитині, але природня для Флоренс — зберігати спокій і стримувати свої почуття, надії і страх — допомогли їй виконати наказ і розповісти все, що вона могла розповісти про себе. Місіс Браун пильно вислухала її.

— То, значить, ти Домбі, га? — ствердила місіс Браун.

— Так, мадам.

— Мені потрібна ця гарненька сукенка, міс Домбі,— сказала добра місіс Браун, — і цей капелюшок, а ще нижня спідничка чи, може, й дві: одне слово, все, що в тебе зайве. Ну-бо, скидай!

Флоренс квапливо, скільки дозволяли їй тремтячі руки, зробила, як наказано, не спускаючи наляканих очей з обличчя місіс Браун. Коли вона зняла з себе всі перелічені цією леді частини свого туалету, стара, не поспішаючи, переглянула їх і, здавалося, залишилась задоволена їхньою якістю і вартістю.

— Гм! — мовила вона, оглядаючи крихкотілу дівчинку. — Нічого путнього, крім черевиків. Мені потрібні й черевики, міс Домбі.

Бідолашна Флоренс скинула їх так само спішно, рада, що має чим задобрити місіс Браун. А та, порившись у купі лахміття, витягла з самого споду кілька підхожих ганчірок, зовсім стару, геть заношену мантилью й жалюгідні залишки підібраного десь на звалищі капелюха і наказала Флоренс одягтись у ці вишукані шати. Оскільки все це було схоже на прелюдію до визволення, дитина якомога охочіше виконала й цей наказ.

Кваплячись натягти капелюха, — якщо можна назвати капелюхом те, що більше нагадувало підкладку для носіння вантажів на голові,— вона заплутала його в своєму розкішному волоссі. Добра місіс Браун витягла здоровенні ножиці і впала у несказанну лють.

— І треба ж було зіпсувати мені настрій! — скрикнула вона. — Дурне теля!

— Вибачте, будь ласка, — задихано мовила Флоренс. — Я не знала. Я ненавмисне.

— Ненавмисне! — зарепетувала місіс Браун. — А я що — навмисне?! Ах, боже милий! — гукнула вона, у дикому запалі куйовдячи дитячі кучері. — Та будь-хто на моєму місці повтинав би насамперед їх!

Флоренс так зраділа, що місіс Браун потрібне лише її волосся, а не голова, що не стала ні проситися, ані опиратися, тільки підвела свої лагідні очі на обличчя цієї добросердої жінки.

— Якби не моє власне дівчисько, з таким-то пишним волоссям — а вона далеко звідси, в чужих краях, — сказала місіс Браун, — я б тобі все до решти постинала. Так, вона далеко тепер, дуже далеко… Ох-хо-хо!

Вигук цей був зовсім не мелодійний, але, підсилений вимахуванням кощавих рук і повний щирого розпачу, він уразив серце Флоренс, ще більше її налякавши. А втім, саме він, мабуть, і врятував її кучері, бо місіс Браун, помахавши над її головою ножицями, мов якийсь чудернацький метелик, звеліла дівчинці заховати волосся під капелюшок, і то так, щоб воно не сміло висмикуватись і спокушати її. Здобувши цю перемогу над собою, місіс Браун знову всілася на купу кісток і запалила куценьку чорну люльку, безперестанку ворушачи губами та плямкаюча, ніби жувала чубук.

Покуривши, стара доручила дівчинці нести кролячу шкірку — так вона певніше скидатиметься на звичайну супутницю — і пояснила, що проведе її до головної вулиці, а там вже вона розпитається, як їй знайти своїх друзів. Але разом із тим попередила, погрожуючи смертельною помстою в разі непослуху, щоб дівчинка не сміла розмовляти з перехожими, щоб ішла не додому, бо дім її, гадала місіс Браун,