Читати книгу - "Коли приходить темрява"

— А ви щось знаєте про розслідування того журналіста?

— Ні, про це — нічого. Знаю лише, що його звали… як же то його звали… Сергій… Сергій Вакулін… ні, стоп… Сергій Бакулін. Точно.

— Точно?

— Так.

Я записав ім’я журналіста.

— А ви щось знаєте про його вбивство?

— Чиє?

— Ну, цього журналіста маю на увазі.

— Звичайно. — Насправді я ніколи не чув його імені. Новинами взагалі мало цікавився. І без того в житті вистачає. Хлопець із цікавістю глянув на мене. Я зрозумів, що означав той погляд. — Я не маю права щось вам розповідати, — мовив я офіційним тоном.

Мене став розважати той факт, що він вважав мене за поліціянта. «Але ж бовдур, — міркував я тоді подумки, — навіть не запитав у мене посвідчення». Я гмикнув. Вітя не звернув на те уваги. Натомість запитав:

— А ви вже знаєте щось із приводу вбивства Тьоми?

— Ну, я ж сказав, що не маю права про таке розповідати.

— Вибачте. — Хлопець знову сьорбнув пива й відкинувся на спинку стільця.

— Ви щось іще можете додати про Артема Заречнюка?

— Ні, більше нічого. — Хлопець помізкував. — Ні, точно більше нічого.

— Тоді дайте, будь ласка, відповідь на таке запитання. Ви сказали, що Заречнюк мав проблеми зі своєю дівчиною. У чому вони полягали?

— У чому вони полягали? — Вітя кисло посміхнувся й поставив напівпорожній кухоль із пивом на стіл. — Та хіба можна знати, чого тим бабам треба? Наскільки я зрозумів, усе це було тому, що Тьомка не мав постійної роботи. Він іще тоді мені сказав, коли знайшов ту вигідну справу: «Нарешті Альона заспокоїться». Тьома був дуже задоволений. Це було видно одразу. Він був упевнений, що в нього все вийде. До речі, він підозрював, що Альона його зраджувала. Доказів не мав. Тільки побоювання.

— Так, цікаво. А що ви можете розповісти про цю дівчину?

— Та не знаю, нормальна наче дівка. Нічого поганого не можу про неї сказати. Була вчителькою музики, підробляла репетиторством. Усе. — Вітя розвів руками.

— Чудово, ви неабияк допомогли. Дуже вам дякую.

— Та нема за що. Завжди радий. — І хлопець знову так само кисло посміхнувся. Складалося враження, що він не дуже полюбляє поліцію.

Ми потиснули один одному руки й розпрощалися. Я вийшов із кафе цілком задоволений.

— То ти хочеш сказати, що Заречнюк усе-таки шантажував Малашка? Ти в цьому впевнений? — Ми стиха розмовляли в Лізиній кімнаті. Катя зараз поралася на кухні. Батьки їхні влаштувались у вітальні. Я просто не міг чекати й витягнув Лізу з кухні, де вона готувала разом із сестрою.

— Ну, а які ще докази тобі потрібні? — Я вже встиг розповісти їй усе, що мені повідомив Вітя. — Я читав в інтернеті про справу того журналіста. Якраз незадовго до смерті він почав вести передачу про перевертнів у погонах. Його проект мали транслювати на всеукраїнському телебаченні. Журналіст скоро мав переїжджати до Києва. Він мав готовий матеріал на дві перші передачі. Несподівано зник. Деякий час по тому його знайшли мертвим, зарізаним. Розумієш, передача мала стосуватися перевертнів у погонах. Тобто про поліцію.

Ліза мовчала.

— Усе збігається, — промовила вона нарешті. — Заречнюк шантажує Малашка. Той його вбиває. Можливо, Альона теж щось знала. Малашко вбиває і її. — Ліза знову помовчала. — Ну, а як же волосся жінки?

— Малашко міг його підкинути.

— А Климович та Криж?

— Узагалі нема ніяких доказів того, що вони пов’язані з убивствами. Та, власне, я не думаю, що це буде важко дізнатися. У мене є адреса Крижа, я міг би спробувати з ним розібратися.

— Це ж може виявитися небезпечним.

— Залучу Артема.

— Твого друга з патрульної поліції? — Я кивнув. — А як же Федюкевич та Ярик?

— Мені поки що не хочеться їм те все розповідати. Зрозумій мене. Вони ще можуть подумати, що ми наговорюємо на їхнього начальника. Не забувай, для них він авторитет, а от ми — просто знайомі, тобто ніхто. — Я наголосив на останньому слові.

Я підійшов до вікна. Усе було таким заплутаним та неприємним. Не хотілося їй зізнаватися, але мені теж було дуже страшно. Ні, навіть не страшно, а моторошно від думки, що за мною хтось стежить. І стежить не просто так, а з метою вбити. Нарешті я повернувся до Лізи обличчям.

— Про що ти задумався?