Читати книгу - "Еринії"

Коли Рита пішла до школи, вона не відмовилася від цього ранкового ритуалу в татовому ліжку, проте замість боротьби, поцілунків і забави вимагала, аби їй читали книжечки. Тоді батько всоте перечитував доні «Дюймовочку», «Зачарованого Ґуця»[25] і «Котячу маму та її пригоди»[26]. Рита могла з пам’яті цитувати довжелезні уривки із цих казок, і Леокадія вбачала в цьому ознаку майбутнього таланту, який дівчинка успадкувала від рано померлої матері, відомої львівської актриси Стефанії Ґорґович-Попельської.

Восени 1930 року, коли Риті виповнилося десять, вона поклала край звичці спільного проведення часу в ліжку, її батько полегшено зітхнув, вирішивши відіспатися за всі колишні недільні ранки. І тоді на власні подив і роздратування виявив, що це неможливо. Протягом цих десяти років у його мозкові виробилася звичка не спати, спрацьовував якийсь внутрішній будильник, що діяв лише в неділю й свята, дзеленькаючи в голові завжди близько сьомої всупереч потребам змученого організму, якому вдавалося насолодитися лише коротким тригодинним сном. Недільного безсоння більше не полегшувала присутність улюбленої доньки. Тож він крутився в ліжку до полудня, а латинські поеми, газети й шахові комбінації навівали на нього смертельну нудьгу. Попельський намагався розвіювати її ранковими прогулянками, на які вирушав у темних зварювальних окулярах з товстими скельцями, крізь які він майже нічого не бачив.

Цього недільного ранку комісар не нарікав на свій внутрішній будильник, навпаки ― пишався його безвідмовністю. Він підвівся о сьомій ранку, одягнув костюм кавового кольору, на якому завдяки справжнім фахівцям з «Європейської пральні» та мистецтву кравця пана Ліпмана не залишилося й знаку після боротьби в кублі Малецького. На шиї зав’язав не краватку, а почепив темно-коричневого метелика в кремові ромбики. Його він одягав дуже рідко, лише в особливих випадках. Але сьогодні якраз і був такий особливий день.

Біля книгарні Губриновича дорогу йому перетнув газетяр, що тицяв перехожим бульварний «Новий вік». Попельський відмахнувся від нього долонею, обтягненою світло-бежевою рукавичкою.

― Позавчора страховисько вчинило самогубство! ― репетував газетяр, зазираючи Попельському в очі, анітрохи не збентежений жестом комісара. ― Потвора повісилася в психіатричній лікарні!

Комісар кинув хлопчині кілька грошів, узяв газету й заховав до кишені піджака. Йому було відомо, чому присвячувалися шпальти «Нового віку» цієї неділі. Зайшовши до кафедрального собору, він і далі чув вигуки продавця газет.

― Нині подячна меса, замовлена родиною Геня Питки! Латинська катедра, восьма ранку!

Попельський роззирнувся довкола. Костел був ущерть заповнений прихожанами, ніде було й яблуку впасти. Одначе поява комісара й вигляд його голомозої перебинтованої голови, що височіла над людьми, негайно примусив натовп розступитися. Попельський помітив, що юрба біля нього порідшала, і довкола утворилося чимало місця. Люди перешіптувалися, показуючи на поліцейського пальцями.

Попельський занепокоївся настільки, що в голові йому аж запаморочилося. Мене викрито, подумав він. Сперся рукою об стіну. Тоді з лави підвівся якийсь жвавий літній добродій і торкнувся рукава Попельського.

― Вам недобре, пане комісаре? ― запитав він пошепки. ― Певне, це через рану на голові, що ви отримали в боротьбі з убивцею… Будь ласка, сідайте на моє місце…

Попельський подякував і сів біля дружини й доньки ввічливого незнайомця. Занепокоєння й запаморочення минулися. Загримів орган, хор заспівав «Коли рання зоря встає». Почалася меса.

Попельський поводився, як усі інші: співав, повторював латинські фрази, уклякав і молився. Але робив це все машинально. Він майже нічого не сприймав. Не зміг би пригадати жодного слова із проповіді, яку було виголошено надзвичайно пристрасно. У голові шуміло. Він думав про колишні недільні ранки з Ритою, про її каштанові кучері, щасливий сміх, теплі, ледь спітнілі доньчині рученята, що ляскали його по лисій голові так, як зараз це іноді роблять долоньки онука. Пригадав, як колись доня, якій виповнився рочок, затиснула крихітні зубки на батьковому вуху.

Раптова тиша повернула його до дійсності. Поміж рядами лав посередині кафедрального собору йшов літній чоловік у сірому плащі, грубому, наче вбрання покутника. Він підперезався товстою мотузкою, а в руках тримав сукувату палицю. На спині завданий був великий подорожній мішок. Ноги Валерія Питки були взуті в черевики із крамниці «Дербі».

Старий столяр підійшов до Попельського й рвучко схопив комісара за руку. Той не встиг заперечити, як Питка на очах усіх присутніх притиснув його долоню до своїх вуст.

Валерій Питка плакав, і його сльози котилися по руці Попельського. Сльози ринули з очей столяра так само, як позавчора з очей убивці. Коли Малецький конав, із його вибалушених баньок заструменіли сльози, як знак безсилого жалю, даремного розпачу, запізнілого прохання про милосердя.

― Плач, гадино, ― прошепотів тоді Валерій. ― Плач за моїм онуком!

― Чого ви, пане кумісаре, так набурмосилися? ― запитав у нього старий перегодом, коли вони виходили з лікарні на Кульпарківській через підвал, зачиняючи всі вікна й двері, які сторож відчинив для них раніше.

― Якось я занадто