Читати книгу - "Новий рік у Стамбулі"

Рік тому, коли почались заворушення, я, щоб зняти напругу, дивилась якийсь американський фільм про заможну родину. Я не знала, чим усе в нас закінчиться, можливо, стане цілком нестерпно. І роздивляючись досконалий інтер’єр, я раптом відчула не заздрість, не жаль, що я ніколи не матиму такого будинку, машини, а розпач від того, що навіть отого вбогого рівня життя, який мені довелось досягнути за тридцять років праці в літературі, і цього може не стати. І що одного дня я не матиму навіть за що купити хліба, що попереду злиденна старість, яка накладає на наших людей печать безвиході й приреченості. І навіть гірше — почнуться переслідування, я опинюся у в’язниці, абсолютно безправна. Я раптом почала плакати. Світ такий несправедливий. На нас дивляться як на дикунів, варварів, згорда, ввічливо посміхаючись. А в цій небагатій країні трохи здивовано — на мою благеньку сукняну куртку й старі черевики. І те, що ми можемо дозволити собі лише каву за 5 лір, проходивши цілий день під дощем. І зараз я не маю навіть парасолі над головою. Не можна подорожувати взимку, коли ти бідний. А я знаю людей, які ще бідніші за мене. І війна на сході втягує нас у минуле — 90-і роки, навіть якщо вона зараз закінчиться. Тоді я плакала, бо мені було шкода свого життя, яке вже хилиться до заходу, а я вдаю з себе оптимістку, намагаюсь не скиглити на людях. Здається, це було зі мною вперше — я раптом подивилась на своє життя очима з того боку екрана. Нічого вже не зміниться, нічого.

Час згортається, як завитки мушлі. Вже геть темно. Дивовижно швидко минув день, у цьому щось моторошне. А вечір буде довгий. Цікаво, що сказав би Ле Корбюзьє, побачивши це європеїзоване місто, яке так надійно охороняють поліція і армія? Так надійно, що найменший спротив гасять з нечуваною жорстокістю. Я свого часу співпрацювала з Міжнародною Амністією і підписувала листи проти жорстокого поводження з турецькими в’язнями. Нещодавно тут гасили якісь заворушення, робили обшуки в редакціях. Що ж, можливо, колись тут теж почне розвалюватись стабільність і бунтівників розстрілюватимуть, як у нас на Майдані. Тут це можливо. Важко сказати чому, втім, Україна й Туреччина чимось схожі. Туреччина схожа на беззубого хижака, а Україна — на вівцю, в якої виростають ікла. Турки приїжджають до нас будувати і пекти поганий хліб, що засихає наступного дня. Українці їдуть до Туреччини по взуття, одяг, посуд, а дехто на дешевий курорт. І зовсім небагато потрібно, щоб цей не надто високий життєвий стандарт похитнувся і впав, розбившись на друзки. Бо країни Євросоюзу ніколи не приймуть у своє зоряне товариство ні Туреччину, ні Україну. Приймуть кого завгодно, тільки не нас. Бо за нашою відданістю європейським принципам приховується не покірне замилування, а невдоволення лицемірством і подвійними стандартами європейців.

Зрештою, мені байдуже, що сказав би Ле Корбюзьє.

— Почекайте! Я хочу купити турецьку хустку! — раптом кажу я. — У нас в селі раніше кожна жінка мусила мати турецьку хустку.

Лада з Томеком зупиняються і дивляться на мене.

— Знаєш, Томеку, — продовжую я. — Моя бабця мала таку турецьку хустку. Вона носила її на свята, скільки я себе пам’ятаю. І дуже берегла. Її у ній і поховали.

— Добре, купуй, — говорить Лада. — Томеку, дай мені ключі, я сама поїду.

І вона йде у темряві вниз, до Босфору.

Мені здається, вона хоче на самоті попрощатися зі Стамбулом. Ми з Томеком повертаємось назад і заходимо до маленької крамнички з хустками і шалями. Я не вибираю ні малу, ні велику хустку, а середню. І не вибираю жовту, таку як у бабці, а фіолетову, з візерунками. За 15 лір. Можливо, я ніколи її не вдягну, але вона в мене повинна бути, лежати у шафі. Вона не така приємна і м’яка, як бабцина, пахне фарбою, а не домом. Але з часом вона до мене звикне.

Біля метро під дощем знову танцюють чоловіки. Жінки заохочують їх, ляскаючи у долоні. У темряві старі жінки, протяжно вигукуючи щось пташиними голосами, простягають перехожим останні білі хризантеми.

Січень-квітень 2015 року, Львів.

ББК 84(4Укр)

П 12

Пагутяк