Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » У череві дракона 📚 - Українською

Читати книгу - "У череві дракона"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "У череві дракона" автора Микола Данилович Руденко. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 24 25 26 ... 219
Перейти на сторінку:
переждати, доки спаде повінь.

Скільки односельці себе пам’ятали, заплаву орендували болгари — кілометрів на чотири вздовж, близько кілометра завширшки, вона була посічена на дрібненькі квадратики, які щедро заливалися водою з річки. У тих грядках-квадратиках росла морква, капуста, наприкінці літа широко розкиданим жаром світилися помідори, рудими поросятами вигрівалися проти сонця перестиглі огірки.

Вода текла по земляних валах від велетенського дерев’яного колеса — складної споруди, що була відома іще в часи єгипетські й вавилонські, але нам здавалася вершиною технічної думки. Років зо два перед колективізацією колесо спинилося — воно тепер, як і вітряк, повністю потрапило в наше розпорядження. Болгари встановили нафтовий двигун з величезним маховиком — він накачував воду в земляні артерії, які живили помідорні та огіркові хащі.

Жінки й дівчата, що важкими сапами прокладали шлях воді, саме посідали обідати — в кого пляшка з молоком, в кого цибулина з коржем, що був неприховано зеленкуватий, бо в тісто доводилось підмішувати зілля. А дехто з дівчат, поскидавши вологий від поту одяг, віддав своє натомлене тіло прохолодній воді — цнотливо й довірливо, як дитина віддає його в материнські долоні. Річка під вікопомним колесом, оснащеним бляшаними черпаками, була глибша, ніж деінде, тут вільно було досхочу напірнатись і наплаватись. Не можна сказати, щоб це місце було сховане від людських очей — купальниць видно ще здалеку, — але діяла мовчазна угода: коли сільський трудівник роздягається над річкою, щоб святою водою освіжити зморене тіло, всякий мусить відвертати голову від його первозданної голизни, бо це справа природна, тут хахоньки недоречні.

Проте діяла й інша угода: дівчата знали, що, сховавшись в кущах, підглядали хлопці, а коли купалися хлопці — підглядали дівчата. На нас, підлітків, ніхто й уваги не звертав — наш інтерес до людської статі вважався законним, бо хіба інакше приходить до людини зрілість?

Отож ми з Яковом лежали в кущах, пошепки обговорюючи враження від дівочих принад, обговорюючи уривчасто, сором’язно. Тим часом роздягнулась тітка Марина, яка також працювала на колгоспному городі й вирішила трохи освіжитись. Тепер я розумію, що Марина тоді ще була молодицею, — їй ледве виповнилось тридцять, але нам вона здавалася старою. Ми з Яковом відвернули голови й почали виповзати з кущів. Зненацька почули над собою зухвале:

— Фі, цяціньки які. Чого тікаєте?..

То був голос Петра. Як і завжди, Петро був розхристаний, з волосся за комір стікала вода. Може, нічого б і не скоїлось, якби він не показав на дерев’яний риштак, де, відвернувшись від купальні, сидів дядько Параска.

— А ви мені скажіть, чого оте опудало відвертається? Воно ж ні баба, ні мужик. — І, презирливо чвиркнувши крізь зуби, по складах, з притиском вимовив таємниче слово, яке ми вже чули від його старшого брата: — Гар-мо-дит!..

Петро почав із цинічною детальністю розпатякувати про інтимні відносини між тіткою Мариною і дядьком Параскою. Яків терпів, наливаючись кров’ю, та врешті-решт терпець йому увірвався й він накинувся на Петра з кулаками. Широкогрудий Петро був сильніший від кощавого Якова, але ж образа довго нагромаджувалась в серці мого товариша — він своїми ударами звалив Петра в кропиву і, обпікаючи власні руки, товк його обличчям об зубчасте листя й волохаті стебельця. Петро навіть почав схлипувати — він виявився зовсім не залізним, як хотів те показати. Коли ж Яків його нарешті відпустив, Петро відбіг за вал, по якому дзюркотіла річкова вода, і звідти погрозив піднятим кулаком:

— Я тобі цього не забуду, гармодитський вишкребок!..

Я вже казав: ми з Яковом любили лазити по дірчастих стінах вітряка, навідуючись в гості до шпаченят, які ще не встигли зіп’ятися на чорні, з райдужними переливами, крила. Саме в такий мент нас настигло каміння, що гуло понад вухами й, ударяючись об стіни, обсипало наші голови дрібними піщаними крихтами.

Ми ніби змовилися: відпустивши пальці, попадали в бур’ян і залягли під стінами нашої крилатої фортеці. По тому, скільки одразу злітало в повітря каменюк, ми зрозуміли, що нас облягала вся Крикуненкова ватага, але нікого з наших учорашніх дружків не було видно: поховалися в бур’яні, мов татари. Та ось на полиновому пагорбі з’явився сам Петро. На ньому теліпалася довгими рукавами сіра материнська кофтина, полотняні штани на помочах ледь покривали коліна. А проте він був зодягнений так само, як ми всі тоді одягалися, — в те, що довгими зимовими вечорами виробляло саме село по запічках жіночими руками. Символом влади на Петрових грудях висів монокль. Петро час від часу підіймав його до ока.

— Виходьте, бубни надаємо й відпустимо. Живі залишитесь, — намагаючись упоратися з материнськими рукавами, що нагадували волячі кендюхи, виманював нас Петро.

Та нема дурних: відповзаючи по бур’янах, ми сховалися у вітряку й незабаром, піднявшись під самий дах, могли безборонно озирати як самого отамана, так і його босоноге воїнство. Каміння барабанило об іржаву бляху, не завдаючи нам жодної шкоди, зате ми, вряди-годи відповідаючи тією ж самою зброєю, побоювалися провалити комусь голову й через те намагалися перекинути через хлоп’ячий гурт. Наше каміння, добуте із стіни, перелітало через полиновий пагорб, на котрому юрмилися Петрові прибічники, й зникало у сріблистому листі білокорих тополь, що заполонили яр. По його дну, обмиваючи тополине коріння, в’юнився струмок. Час від часу води в струмку прибувало, але вона ставала майже чорною — то викачували із шахти.

Зненацька там, на пагорбі, хтось зойкнув, а відтак ми побачили: Петро, упавши на праве коліно, лівою рукою притискає волосся до черепа, з-під його пальців по шиї, по грудях юшилася кров. Він якось негнівливо, мовби навіть по-дружньому гукнув до нас:

— Хто це з вас мене так угостив? Може, хоч шмат сорочки позичите? Перев’язати треба.

Нагнувся, щось правою рукою намацав у ковилі, потім випростався й пішов до вітряка. Ліва рука, якою він затискав рану, була червона від крові, права ховалася в рукаві материної кофти.

Яків, стягуючи з себе сорочку, почав спускатися по драбині, забіленій борошном, що пов’їдалося в деревину і вже поруділо від давності. Я хотів його спинити, але внизу стояв заюшений Петро, його справді

1 ... 24 25 26 ... 219
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «У череві дракона», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "У череві дракона"