Читати книгу - "Колиска сонця"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Не вини мене, Петре. Не зміг я. Ти ось сильний, а я ні. Розумієш, щось обірвалося у мені. Відчуваю, що я не з тих людей, які можуть все життя нести тяжку ношу. Ненавиджу себе за це, тому і місця собі не знаходжу.
Обернувся і пішов.
— Я ось що собі думаю, — Махнюк приклав до чола вказівного пальця. — Якщо розумієш, що несила, заяви перед людьми, а не лютій на наших спинах. Питаєте, чому землі стали біднішими? Ви ось пройдіться по коморах, по стодолах родичів Габеля, тоді і посудіть — бідні чи багаті у нас землі.
— Не розумію одного, чого ви всі досі мовчали.
Махнюк подумав, а потім, посміхнувшись, сказав:
— На ваші слова розповім одну казку.
Зібралися одного разу на раду миші.
— Що чинити із кішкою — життя нікому не дає.
І порішили: повісити кішці на шию дзвінок.
Та тут взяла слово стара миша, що досі сиділа тихо в кутку.
— Файно, мудро придумали-сьте, панове. Тільки скажіть одне лиш, хто ж то тій кішці дзвінок буде вішати на шию?
Тільки зазоріло, Запотічний був біля правління. Невдовзі сюди прибув і Габель. Певно, від перепою, обличчя його обрезкло, білки очей взялися червоним і сльозились.
Побачивши перед собою Запотічного, Габель глухо промовив:
— Приїхали!?
* * *І ось зараз, слово за словом, розповідав Запотічний про побачене, почуте. Говорив по-діловому, принципово, нічого не приховуючи.
Виступаючи, Запотічний інколи дивився у бік Габеля. Той опустив голову і жодного разу за весь час не глянув на присутніх. Інколи витирав чоло і ще нижче опускав голову. У такі хвилини Запотічному здавалося, що Габель зараз не витерпить, оголить перед усіма сорочку і в доказ своєї вини виставить шрам на плечах. Запотічний закінчив виступ і сів. Семиліт підвівся:
— Прошу, хто візьме першим слово?
Габель тяжко встав із стільця і глянув злими очима на Запотічного. Зараз це був не той Іштван Яношович, який кілька років тому так запобігливо відчиняв перед Запотічним дверці машини. Він не дійшов до трибуни, а зупинився перед Запотічним і вдарив кулаком об стіл.
— Знаєш, — почав стиха із наростаючою люттю. — У нас є поговірка: «Котрий кінь найбільше тягне, того і шмагають». Сьогодні я виведу вперед колгосп, а завтра будуть ще більше вимагати. А ріднею, яка працює зі мною, не тикай, у тебе її нема, завидки, мабуть, взяли.
Від останніх слів Запотічному стало не по собі.
— Як вам не соромно, товаришу Габель!? — крикнув на весь зал Семиліт. — Ви ж комуніст! Де ваша совість!
Габель перевів ненависний погляд на Семиліта, розстебнув піджак, поліз у кишеню і вийняв партквиток.
— На! — простягнув Семиліту червону книжечку.
Присутні оніміли. Застиг і Семиліт. Як у тумані, взяв квиток, поклав його на стіл і тільки прошепотів:
— Вийди!
Потім сів, враз якось обм’як, голова похилилась на стіл і через ніс хлинула кров.
Вони зустрілись через три дні у лікарні. Семиліт вдавав із себе бадьорого, хоча Запотічний добре бачив, якими зусиллями це йому вдається. Обличчя секретаря окружкому було бліде, без жодної кровинки.
— Ти бач, — посміхався Семиліт, жодним словом не нагадуючи про злощасний випадок, — війні давно уже кінець, а фронти у наших ранах ще гримлять. Та й взагалі, чи стихнуть вони.
Коротка зустріч закінчилась розмовою.
— Будемо, Мирославе, як кажуть, сватати тебе в підгорянський колгосп. Поважають тебе там люди, запам’ятали ще відтоді, як землю ділили. Скільки разів не бував у селі, завжди чув про тебе: «Золота людина, такого би нам голову».
Запотічний засовався на стільці.
— Розумію, — не даючи сказати слова, продовжив Семиліт. — Почнеш віднікуватись, мовляв, посада зовсім не по твоїй професії, тобі буде тяжко, не зумієш потягнути. Але кому з нас сьогодні легко? Час такий, що на бігу мусимо перекваліфіковуватись. Зрозумій, друже, це не моя примха… А зрештою, я вірю тобі. Я вірю, — на цей раз уже притишено мовив Семиліт, на якусь хвилину заплющивши втомлені очі.
Через кілька днів, перебираючи з рук Габеля печатку, Запотічний зрозумів — перебирає на себе долі сотень людей…
* * *…Поминувши прямовисний берег, що ось уже добру сотню літ грозив розчавити своїми широчезними грудьми ріку, Запотічний спустився до води і присів на колоді, прихопленій Латорицею у далеких горах. Біля ніг злегка пританцьовували хвилі. Маленькі рибки, що спершу було злякалися чоловіка, знову зграями прилетіли до берега і з дитячою цікавістю розглядали Запотічного. Посередині течії, на невеликих острівках, квочками розсілися вербняки і ледь чутно перешіптувались. Дихнув ВІтер, вербові кущі сполохано знялися з насиджених місць, і листя їх знизу сліпуче загорілося проти сонця. Мирослав Олександрович зачерпнув жменями води, сполоснув обличчя і провів мокрими долонями по волоссю. Від того густа сивина стала ще срібнішою.
Запотічний належав до тих людей, які доходять до певної вікової межі, а далі мовби зупиняються на ній і стають часові не підвладні. Дні, місяці, роки ніби обтікають таких людей і майже не міняють зовні.
Запотічний ще й досі зберіг високу, струнку поставу, легку ходу… І навіть сиве, як іній, густе волосся не старило його у шістдесят років, а додавало яснішого вигляду обличчю і очам. Якимись дивними очима наділила природа Мирослава Олександровича. Крізь них на людину, здавалося, завжди дивилася його душа — лагідна, спокійна, щира. Навіть коли Запотічний сердився, виходив із себе, із глибин його очей і
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Колиска сонця», після закриття браузера.