Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Колиска сонця 📚 - Українською

Читати книгу - "Колиска сонця"

259
0
28.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Колиска сонця" автора Дмитро Михайлович Кешеля. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 24 25 26 ... 36
Перейти на сторінку:
колгоспу, я перший за нього голосував. Думав, вирветься із болота, раз люди довіряють. Та рідна крівця таки заговорила. Зустрілись якось: він подивився на мене, як у той вечір, і каже:

— Не вини мене, Петре. Не зміг я. Ти ось сильний, а я ні. Розумієш, щось обірвалося у мені. Відчуваю, що я не з тих людей, які можуть все життя нести тяжку ношу. Ненавиджу себе за це, тому і місця собі не знаходжу.

Обернувся і пішов.

— Я ось що собі думаю, — Махнюк приклав до чола вказівного пальця. — Якщо розумієш, що несила, заяви перед людьми, а не лютій на наших спинах. Питаєте, чому землі стали біднішими? Ви ось пройдіться по коморах, по стодолах родичів Габеля, тоді і посудіть — бідні чи багаті у нас землі.

— Не розумію одного, чого ви всі досі мовчали.

Махнюк подумав, а потім, посміхнувшись, сказав:

— На ваші слова розповім одну казку.

Зібралися одного разу на раду миші.

— Що чинити із кішкою — життя нікому не дає.

І порішили: повісити кішці на шию дзвінок.

Та тут взяла слово стара миша, що досі сиділа тихо в кутку.

— Файно, мудро придумали-сьте, панове. Тільки скажіть одне лиш, хто ж то тій кішці дзвінок буде вішати на шию?

Тільки зазоріло, Запотічний був біля правління. Невдовзі сюди прибув і Габель. Певно, від перепою, обличчя його обрезкло, білки очей взялися червоним і сльозились.

Побачивши перед собою Запотічного, Габель глухо промовив:

— Приїхали!?

* * *

І ось зараз, слово за словом, розповідав Запотічний про побачене, почуте. Говорив по-діловому, принципово, нічого не приховуючи.

Виступаючи, Запотічний інколи дивився у бік Габеля. Той опустив голову і жодного разу за весь час не глянув на присутніх. Інколи витирав чоло і ще нижче опускав голову. У такі хвилини Запотічному здавалося, що Габель зараз не витерпить, оголить перед усіма сорочку і в доказ своєї вини виставить шрам на плечах. Запотічний закінчив виступ і сів. Семиліт підвівся:

— Прошу, хто візьме першим слово?

Габель тяжко встав із стільця і глянув злими очима на Запотічного. Зараз це був не той Іштван Яношович, який кілька років тому так запобігливо відчиняв перед Запотічним дверці машини. Він не дійшов до трибуни, а зупинився перед Запотічним і вдарив кулаком об стіл.

— Знаєш, — почав стиха із наростаючою люттю. — У нас є поговірка: «Котрий кінь найбільше тягне, того і шмагають». Сьогодні я виведу вперед колгосп, а завтра будуть ще більше вимагати. А ріднею, яка працює зі мною, не тикай, у тебе її нема, завидки, мабуть, взяли.

Від останніх слів Запотічному стало не по собі.

— Як вам не соромно, товаришу Габель!? — крикнув на весь зал Семиліт. — Ви ж комуніст! Де ваша совість!

Габель перевів ненависний погляд на Семиліта, розстебнув піджак, поліз у кишеню і вийняв партквиток.

— На! — простягнув Семиліту червону книжечку.

Присутні оніміли. Застиг і Семиліт. Як у тумані, взяв квиток, поклав його на стіл і тільки прошепотів:

— Вийди!

Потім сів, враз якось обм’як, голова похилилась на стіл і через ніс хлинула кров.

Вони зустрілись через три дні у лікарні. Семиліт вдавав із себе бадьорого, хоча Запотічний добре бачив, якими зусиллями це йому вдається. Обличчя секретаря окружкому було бліде, без жодної кровинки.

— Ти бач, — посміхався Семиліт, жодним словом не нагадуючи про злощасний випадок, — війні давно уже кінець, а фронти у наших ранах ще гримлять. Та й взагалі, чи стихнуть вони.

Коротка зустріч закінчилась розмовою.

— Будемо, Мирославе, як кажуть, сватати тебе в підгорянський колгосп. Поважають тебе там люди, запам’ятали ще відтоді, як землю ділили. Скільки разів не бував у селі, завжди чув про тебе: «Золота людина, такого би нам голову».

Запотічний засовався на стільці.

— Розумію, — не даючи сказати слова, продовжив Семиліт. — Почнеш віднікуватись, мовляв, посада зовсім не по твоїй професії, тобі буде тяжко, не зумієш потягнути. Але кому з нас сьогодні легко? Час такий, що на бігу мусимо перекваліфіковуватись. Зрозумій, друже, це не моя примха… А зрештою, я вірю тобі. Я вірю, — на цей раз уже притишено мовив Семиліт, на якусь хвилину заплющивши втомлені очі.

Через кілька днів, перебираючи з рук Габеля печатку, Запотічний зрозумів — перебирає на себе долі сотень людей…

* * *

…Поминувши прямовисний берег, що ось уже добру сотню літ грозив розчавити своїми широчезними грудьми ріку, Запотічний спустився до води і присів на колоді, прихопленій Латорицею у далеких горах. Біля ніг злегка пританцьовували хвилі. Маленькі рибки, що спершу було злякалися чоловіка, знову зграями прилетіли до берега і з дитячою цікавістю розглядали Запотічного. Посередині течії, на невеликих острівках, квочками розсілися вербняки і ледь чутно перешіптувались. Дихнув ВІтер, вербові кущі сполохано знялися з насиджених місць, і листя їх знизу сліпуче загорілося проти сонця. Мирослав Олександрович зачерпнув жменями води, сполоснув обличчя і провів мокрими долонями по волоссю. Від того густа сивина стала ще срібнішою.

Запотічний належав до тих людей, які доходять до певної вікової межі, а далі мовби зупиняються на ній і стають часові не підвладні. Дні, місяці, роки ніби обтікають таких людей і майже не міняють зовні.

Запотічний ще й досі зберіг високу, струнку поставу, легку ходу… І навіть сиве, як іній, густе волосся не старило його у шістдесят років, а додавало яснішого вигляду обличчю і очам. Якимись дивними очима наділила природа Мирослава Олександровича. Крізь них на людину, здавалося, завжди дивилася його душа — лагідна, спокійна, щира. Навіть коли Запотічний сердився, виходив із себе, із глибин його очей і

1 ... 24 25 26 ... 36
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Колиска сонця», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Колиска сонця"