Читати книгу - "Колиска сонця"

— Вийдіть!

І закрив за батьком двері.

…Підсліпуватий зимовий ранок помалу надибав собі дорогу до обійстя Габелів і скрадливо пройшовся по двору. Заглянув у колодязь, на дні якого примерзла величезна бліда зоря, проповз попід стодолою, звідки п’янко пахло заснулим у торішніх травах молодим літом, і викарабкався на засніжену яблуню, на якій уже пробуджувались слабі бруньки. Ранок — з усього видно — добряче припізнився у двір до Габелів. Батько із старшим Яношем у цей час давно уже обійшли худобу, навели лад по всьому обійстю і зібрали матір у дорогу за «блудним» сином. Старий витягнув із дровітні маленький візок — на ньому ще в перші роки недуги жінка могла сяк-так рухатися по двору — і підвіз до порога. Янош виніс на руках із хати загорнуту у гуню матір. Виснажена довголітньою недугою, мати була, як осінній листочок — висохла і легенька. Син подивився на матір, і тілом проповзли холодні мурахи — з-під волохатої гуні на нього дивилися широко розкриті очі. Не було в них ні болю, ні жалю, ні осуду, ані ненависті і всього того, що можуть сказати очі живої людини. В очах матері син прочитав для себе щось страшніше — прокляття чи навіть й вирок. І йому раптом здалося, що в його руках уже немає матері. Залишилися тільки величезні очі, загорнуті у гуню, очі, що вже ніколи не помилують, а тільки скарають. Яноша ще дужче пройняв страх. Він вмить сплигнув із східців і мало не кинув матір’ю на візок. Потім випростався на повен ріст, полегшено зітхнув, немов позбувся якогось важкого тягаря, глянув у занімілі небеса, перехрестився до них і сказав:

— Вивозьте! — сам поплентався до хати.

Старий вивіз жінку за ворота, пройшов із візком до загину вулиці і коли стало видно колишню попівську фару, подав їй у руки костури.

— Наверни заблудлу вівцю до своєї отари. Це можеш зробити тільки ти! — виказав чи то з погрозою чи проханням.

— Будь ти проклятий! — змученим голосом простогнала жінка.

— Гніви бога, гніви! П’ятнадцять літ на моїй шиї висиш, п’ятнадцять літ під тебе стелю, вибираю, а тепер така дяка! — сплюнув сердито і повернув до обійстя.

І зосталася мати одна серед безлюдної вулиці, серед снігів безмежних і мовчазних.

«Доповзеш до фари, а там впади під його вікном і заголоси так, аби все село почуло. Проси усіми святими вернутися до обійстя. Ачей зжалиться — коли вже не над матір’ю, то над калікою. І богом молю, проси! Часи ниськи такі, що сам не знаєш, у який день жебраки являться у мій двір за тим, що кров’ю і мозолями нажито. А його побояться!..» — звучали у вухах намовляння чоловіка.

Чула і не чула. Бо хіба це вело її до сина? Коби суджено, стала б птахою — удень літала би над ним, вночі сиділа б на вікні і стерегла його сон.

Напружуючи в руках давно згаслі сили, відштовхнулася костурами, і візок покотився по вичовганій саньми дорозі. У чиємусь дворі голосно зарипів журавель, лунко задзвеніли відра. Через три хати на місток вийшла якась жінка і, побачивши, як каліка правує костурами, скрикнула і метнулася у двір. Цієї осені мати кожного дня дивилася у вікно на яблуню і по тих листках, які обривав вітер із дерева, рахувала свої останні хвилини. І коли зостались кілька листочків, і мати уже попрощалася із світом, — принесли їй вість — повернувся син. Ким тільки не передавала свої благання, а Іштван так і не зайшов. Страшні муки матері, але сина не судила. Пізнавала у ньому себе — вперту характером. Замолоду вона могла будь-кого скрутити, заставити чинити по своїй волі, та доля виявилась сильнішою — скрутила її. І щастя, коли б в один день. А то скільки років муки.

Шістьох дітей виносила під серцем. Четверо ще немовлятами пішли із ангелами говорити. Із усіх шістьох у найтяжчих муках родила Іштвана. І хоч мовлять, діти для матері, як персти, усі однакові, до найменшого була любов найсильніша.

Метр за метром котиться візок із матір’ю безлюдною вулицею. І здається матері, що чим ближче до сина, тим ближче до високої білої стіни, за якою уже нічого не видно.

За кілька десятків метрів від фари мати раптом помітила, як у вікні спалахнуло світло. Вона всім єством подалася вперед, ніби намагаючись злетіти на рятівне світло, простягла руки і в цю мить візок вислизнув з-під неї і покотився по дорозі. Не пам’ятаючи себе, мати почала повзти по ковзанці ліктями. Гуня спала із пліч і залишилася у снігу, але мати не відчувала ні холоду, ні болю у руках, ні власного тіла, окрім світла у вікні. Воно злилося із її єством. І було таке відчуття, ніби мати стала частинкою світла, викинутого надвір, і мусить конче повернутися до свого джерела. На якусь хвильку сили полишили її, головою занурилась у сніг. Обличчя, здалося, примерзло до землі і мати наковталась снігу під собою, доки знову не підвела очей, шукаючи ними світло. І тут за кілька кроків побачила сина. Він стояв у дверях в одній сорочці, із переляканим обличчям і не міг зрушити з місця.

— Мамо! — раптом закричав Іштван і, посковзнувшись на східцях, полетів донизу. Притьмом схопився, підбіг до матері, узяв її на руки — легеньку, як пелюстину хризантеми — і притулив до грудей.

Хоронили матір другого дня.

Після відправи на кладовищі до Іштвапна підійшов старий Габель.

— Остання воля матері, щоб вернувся додому. Її смерть на твоїй совісті.

Іштван з опущеною головою пройшов між могил, вийшов за огорожу і зупинився на роздоріжжі. Довго-довго стояв, втупивши очі в землю і думав. Потім обернувся і з похнюпленою головою, у якомусь напівзабутті, рушив. Ішов довго і повільно. Коли отямився — стояв біля батькового обійстя.

… — Звідси все і почалося, — сказав, зітхнувши, Махнюк. — Помалу, помалу скрутили Габелі у баранячий ріг Іштвана. Коли обирали голову