Читати книгу - "Темнолесникове прокляття"

Квінт промовчав. Хай краще Щип думає, ніби професорів стан якось причетний до небесної клітки. Так можна уникнути незручних запитань на кшталт, скажімо, такого: мовляв, як це так, що учень дозволив професорові зашиватися одинцем аж у самісінькі кам’яні щільники, та ще й кілька годин, у морозяну ніч, не вибирався на його пошуки…

Оглянувши професора, що тремтів усім тілом, веретенник співчутливо крекнув.

— Цікаво, — виснував він і знову обернувся до Квінта. — Що ти можеш із цього приводу сказати?

— Нічого, — відповів Квінт, не надто кривлячи душею, — я…

Лініус здригнувся.

— Облиште, — промурмотів він. — У всьому винен я сам…

— О, добре! — повернувся до професора Щип. — А тепер мені лишається принести з підвалу одне з моїх найкращих зіль. Скажімо, з гой-ягід. Або цілющої браги… А відтак покласти його в ліжко. Він як із хреста знятий. — Веретенникові очі обернулися на щілинки. — Та й ти, Квінте, не кращий.

— Маєш рацію, — зізнався Квінт, — я почуваюсь розбитим! — Він потер очі. — Котра там година?

— Скоро п’ята, — відповів Щип.

Квінт застогнав.

— А о шостій до школи, — стомлено зітхнув він.

— Слухай, далі я вже сам опікуватимуся нашим всевладником, — делікатно запропонував йому веретенник. — А ти піди приляж. Зрештою, краще поспати годинку, аніж лупати очима, як сова.

— Свята правда, — мляво погодився Квінт. У ніч своєї мандрівки в нижньонебовій клітці, як і в ніч свого походу до Великої бібліотеки, він спав лише уривками. Хлопець повернувся йти. Та не встиг він ступити кроку, як веретенник шарпнувся вперед і схопив його за плече.

— Ага, ще одне, — остеріг він, — ані слова про це жодній душі за стінами Палацу тіней. Затямив?

Квінт кивнув головою. Він пробув у Санктафраксі досить часу, аби розуміти, як важливо не забувати чиїхось осторог. Чутки, нехай і безпідставні, могли виявитися, і часто виявлялися, небезпечними — ба, навіть фатальними. Як слушно зауважила Вельма: «Один нестриманий язик може зупинити биття багатьох сердець».

— Мої вуста будуть запечатані, — пообіцяв хлопець.

Не роздягаючись, Квінт упав на ліжко і, ледь торкнувшись головою подушки, провалився у глибокий, але тривожний сон. Знов і знов йому снилося, ніби він падає — з вершечка Головного віадука, із драбини під склепінчастим дахом Великої бібліотеки, з мостів, із кошиків, з нижньонебової клітки — вимахуючи руками, дриґаючи в повітрі ногами. Та жодного разу він так і не приземлився. Щойно мав він зіткнутися з поверхнею, як сон переносив його деінде, наче Квінт знав навіть уві сні, що досить ударитись об землю, як його серце перестане битись.

Квінт саме падав із Західної пристані, коли до нього дійшло, як то часом буває з сонними, — що його переслідує причепливий кошмар. Він вдивлявся у тіні, переконаний, що там хтось є, аж гульк! — із доброго дива на нього цибнув білогривий лісовий вовк. Палали його жовті очі. Блищали жовті зуби.

— Ні! — простогнав Квінт, ступаючи крок назад і втрачаючи опертя під ногами, а тоді знову почав довго, безладно падати на землю десь далеко-далеко внизу під ним. — Це не ява, — вичавив із себе хлопець. — Прокидайся, Квінте. Прокидайся!

Він розплющив очі.

Крізь розчинені віконниці струменіло сіре світло. Забаламкав дзвін на ратушній вежі. Квінт роззирнувся. Була сьома година, він спізнився до школи. У Вількена Нестуляйгуби це викличе пересердя.

— О, Маріс! — вигукнув хлопець, підхоплюючись із ліжка. — Чого ж ти мене не розбудила?

Нашвидкуруч сполоснувши обличчя водою з рукомийника і так-сяк пригладивши чуприну, Квінт прожогом вискочив з кімнати. Він помчав сходами вниз, відтак — мармуровим коридором і вилетів через парадний хід. Погода, на його подив, змінилася до невпізнання. Надворі потепліло і замість снігу періщив дощ.

Відкотивши комір і вбгавши голову в плечі, Квінт погнав до шкільного приміщення, поминув Вологознавчий факультет, обігнув Пам’ятник Патріотові — і ось він перед ним — Водограйний дім.

Квінт остовпів з подиву. Уперше за весь час свого перебування в Санктафраксі він побачив Водограйний дім у всій його красі. Нарешті він зрозумів, чому решта учнів-спудеїв з його класу називали цей дім Дірявим відром: у бучний дощ він і справді скидався на величезне відро, звідки крізь численні діромахи жбухали потоки води.

— Неймовірно! — пробуркотів він.

Будівлю увінчувала величезна конструкція у формі чаші, прикриваючи собою майже всю її, розташовану нижче, баню. У тій чаші збиралася дощівка. Коли дощ тільки бризкав, вона правила за своєрідну купіль для птахів, певніше — білих круків, які прилітали з Каменосаду. Коли ж дощ піжив, як сьогодні, чаша сповнювалась по вінця, а в її основі відкривалися клапани. Дощівка виливалася всередину самої бані і, розтікаючись по мережі Рур могутніми водяними каскадами, з гуркотом спадала з лотоків ув оздобний водозбір навколо будівлі, голосний своєю колекцією рожевих і зелених птахориб. Що за величне видовище!

Квінт пірнув у парадний хід і вбіг досередини. За величезним різьбленим камінним столом сиділа дебела сіра сорокуха. Її довгі кігті тарабанили по гладенькій стільниці. Вона прищулила очі.

— Спудей? — запитала вона.

— Так, я…

— Ім’я? — Вона взяла перо і розгладила жовтуватий сувій перед собою.

— Квінт, але я…

— Клас?

— Вількена Нестуляйгуби, але…

Сорокуха щось занотувала в журналі й звела очі.

— Ти спізнився, Квінте, — пояснила вона. — Професорові Нестуляйгубі не подобаються спудеї, охотники спізнюватись…

— Я знаю, просто…