Читати книгу - "Гордієві жінки"

Уже в хаті, перевдягнувшись у чорний спортивний костюм та перекусивши бутербродом із чаєм, зирнула на годинник. Скоро прийде зі школи сестра, і, може, вони справді приєднаються до своїх несподіваних веселих сусідів. Але то навряд. Лія збиралася заміж, тож практично нікуди не виходила. А їй… Що з тих посиденьок і пікніка, як вона наперед знала: ніхто з хлопців їй не сподобається так, як вона цього хотіла б. Ніхто досі не припадав їй до душі так, як Айдер із Нижньогірського.

Адже вона…

Ніхто й ніколи, мабуть, не дізнається того, що вона до нього їздила.

Так, Мія їздила до коханого хлопця в Крим.

Рівно через два роки після знайомства, коли вони із сестрою відпрацювали півзими і піввесни заправниками на одній із київських автозаправок (робили це цілодобово, змінюючи одна одну на день і на ніч), дозволили собі вкотре поїхати на тиждень у Крим, який так полюбили.

Мія нічого не сказала сестрі, що зустрічалася з Айдером, бо сама старалася про це забути, хоч і не могла.

Три– чи чотириюрідний кримський брат розказав тоді Мії «по-секрету», де можна побачити їхнього давнього знайомого, мовляв, ти ж не підеш до нього додому, то ліпше мандруй у кав’ярню, де зазвичай сидить. Вона зареклася, що все це нічого не означає, що просто хотіла б побачити й перепросити за те, що не зателефонувала і не написала йому, як обіцяла, і не надіслала їхнє спільне фото. Коли Лія після цілоденного засмагання в тітчиному дворі зібралася перед вечерею поспати, Мія тим часом сказала, що хоче прогулятися містом.

Жителі селища саме так і називали Нижньогірський – містом.

Сутеніло, коли Мія зайшла до шумної й багатолюдної кав’ярні. Взнаки давалися травневі свята – люди кучкувалися,[45] відпочивали, відволікалися від буднів і трудоднів.

Дівчина, не роздумуючи, сіла за найперший побачений не зайнятий ніким стіл – він стояв збоку, біля самісінького виходу, зовсім невеличкий, тому й не підходив для великих компаній, котрі тут здебільшого засідали. «Якраз для мене», – майнула думка, коли вона відчула під собою коротку й вузьку дерев’яну лавчину.

Дівчина була вбрана в той самий білий у червоні вишеньки лляний сарафан, що й два роки тому, коли познайомилася з Айдером, та джинсову куртку. І так само із зав’язаним на маківці кучерявим хвостом, щоб легше було її впізнавати. До зустрічі з цим хлопцем вона полюбляла білувату лілейну одіж, а потім чомусь перейшла на темну й шкіряну.

Нині розхвилювалася як ніколи. Затремтіли руки, затиснуло в грудях. Коли підійшла офіціантка, Мія замовила четвертачку пива, «того, що найліпше люблять відвідувачі цього закладу». Щоб не вирізнятися.

Він виходив, бо вже, певно, зібрався додому, – такий, як тоді, не змінився ніяк. Збентежена Мія відверто усміхнулася – змусила себе це зробити, щоби він зупинився, звернув увагу, придивився і згадав. Він і справді спинився, і справді придивився. Впав, як міх із картоплею, навпроти.

– Ого! Ти?! Чи не ти, а твоя сестра-близнючка? – пожартував, щиро зрадівши. – Якими вітрами? – хвилююче поправив правицею воронячого чуба.

– Та, – намагаючись здаватися такою ж сміливою і розкутою, як два роки тому, – на море приїхали, чого ж іще люди їдуть у Крим? – протараторила.

– Ну, сюди ще від вас, наприклад, картоплю насіннєву привозять продавати в цю пору, – заяснів усмішкою.

– Ти справді мене впізнав? – не приховала сумнівів Мія.

– Ну, так! Більш такої рудої і яскравої дівчини я не зустрічав тут від тої весни, – відповів.

Вона повірила.

Потім, прудко перебираючи пальцями й цокаючи невеличкими нігтями по склянці з пивом та не зводячи з неї погляду, насмілилася, мовила:

– Я того… я, знаєш, чого сюди прийшла? Я хочу сказати…

– Фотку з квітника мені привезла? – не перестав усміхатися Айдер.

Мія подивилася на нього й із щирим сумом проказала:

– Я на ній вийшла – просто жах жахастий! Я не можу… не могла такого тобі надіслати…

Хлопець голосно розсміявся.

– Гаразд, проїхали… Думаю, я там теж вийшов не краще за тебе.

Тепер усміхнулася Мія:

– Чого це ти так думаєш? То неправда, – сховала за повіками очі.

– Неправда? – здавалося, його здивуванню, чи то пак задоволенню, не було меж. – Хочеш сказати, я вийшов на фотці ліпше за тебе? – нахилився за столом, вдивився в очі дівчини. – Ей, ти так не жартуй, красуне, – додав, торкнувшись вказівником кінчика її носа.

Мії сподобалося те, що сказав Айдер, і те, як він її зачепив.

Відповіла йому усмішкою.

А він чомусь завовтузився.

– Мені треба йти, – сказав.

– Так, мені теж.

Він підвівся з-за столу.

«Боже, невже ти так просто підеш?» – застугоніло у її скронях і написалося в очах.

– Хочеш покататися зі мною завтра до Ялти й назад? – раптом запропонував він. – У мене рейс, везтиму пасажирів.

– Так! – юнка схопилася з місця, як ошпарена. «Який же ти молодець! – тарабанили хвалебні думки по її скронях, як музикант – палицями по ударниках. – Дуже хочу!»

– Окей, тоді будь о п’ятій ранку на зупинці, вона одразу за будинком твоєї тітки, повернеш за її двором направо, пройдеш вулицею два господарства й перейдеш дорогу. Там на мене чекатимуть інші пасажири.

– Добре, – мовила щаслива дівчина.

– І можеш попередити сестру, що повернешся пізно, бо дорога далека, – улесливо підморгнув.

Та поїздка видалася надзвичайною. Мія знову багато розмовляла з Айдером, роздивлялася з вікон феєричні гірські краєвиди, що змінювалися зі швидкістю світла й невпинно зачаровували; «привіталася» зі славнозвісними Алуштою, Партенітом, Нікітським ботанічним садом та Масандрою… У Ялті вони з Айдером встигли прогулятися набережною, поїсти смачнючих чебуреків, поласувати морозивом і послухати море… Коли їхали назад, покружлявши ще й вулицями Білогірська, там, де з ними порівнялася вже знайома й улюблена кам’яна Біла Красуня, Айдер повернув із автотраси на піщану й добре виїжджену дорогу.

– Хочу тобі дещо показати, – пояснив свої дії швидше, ніж Мія встигла оговтатися від здивування й запитати, куди вони прямують. – Це можна побачити тільки зараз, у травні-місяці, тому я вирішив, що тобі то буде цікаво. Хтозна, коли ще приїдеш сюди саме в травні?!

Мії хоч було дещо лячно, та більше приємно. Ніхто і ніколи ще не влаштовував їй сюрпризів.

Вона, щоправда, мала би запідозрити щось подібне, адже Айдер висадив у Білогірську останнього