Читати книгу - "Натюрморт із вудилом"

Батьки поштивого Гарлему відповіли листом, сповненим куртуазності та крутійства. Вони твердили, що засудженому зовсім не ведеться так зле, як про це розпускають чутки. В’язничний наглядач турбується про нього як власний слуга, в’язень має у розпорядженні хірурга, однак відмовляється від вжиття щодо нього необхідних, зовсім незначних заходів (сліди тортур можна зауважити «тільки» на ногах). Приятелі зносять йому білизну та дієтичні страви (мабуть, через надмірну делікатність райці утрималися від згадки, що внаслідок інтенсивних допитів у маляра була пошкоджена щелепа, і прийом їжі був для нього клопіткою справою). Ніхто також не заперечує супроти того, щоб він займався своїм мистецтвом, але, найпевніше, йому бракує бажання. Тому звільнення Торентіуса з в’язниці, навіть на умовах, запропонованих герцогом, не видається ані доцільним, ані слушним. Такий незаслужений акт ласки був би сприйнятий більшістю здорової громадської думки як підрив засад справедливості, а декого міг би заохотити до повторення подібних розпусних злочинів. Не можна також виключати хвилі протестів чи заколотів, адже громадяни очікують від влади оборони прав, добрих звичаїв і релігії. Понад то існує обґрунтоване побоювання, що навіть у місці відособленого ув’язнення Торентіус і надалі буде тим, ким був дотепер, себто розбещувачем і богоборцем.

Єдиним позитивним наслідком втручання намісника було пом’якшення в’язничного режиму. Влада дозволила приятелям маляра часто відвідувати його, дружина майстра могла провести з ним 14 днів у камері, дозволили щодня купувати один дзбан вина, вільного — о великодушність! — від міського податку, а також створено спеціальну комісію на чолі з Франсом Гальсом, покликану дослідити, чи у в’язничних умовах можна віддатися мистецтву. Дуже шкода, що рапорт у цій важливій і все ще актуальній справі не дійшов до наших днів.

Усе свідчило про те, що доля Торентіуса вирішена назавжди, і він уже ніколи не побачить світла свободи.

Але справа набула несподіваного обороту, розвернувшись майже на сто вісімдесят градусів, коли герцог Оранський отримав листа від англійського короля Карла І. Документ датовано 30 травня 1630 року.

«Mon cousin[34], — писав англійський монарх, — довідавшись, що такий собі Торентіус, за фахом маляр, перебуває вже декілька років у міській в’язниці Гарлема на підставі вироку, винесеного йому за скандальну поведінку та профанацію релігії, ми прагнемо запевнити, що не в наших намірах підважувати слушність оголошеного вердикту, ні домагатися скорочення чи пом’якшення кари, бо, як можна судити, була вона призначена справедливо за такі великі злочини»… Тут закінчується хитромудрий вступ, метою якого було розвіяти підозри, наче король втручається «у внутрішні голландські справи», і ми доходимо до пропозицій. Карл І просить, зваживши на великий талант Торентіуса, звільнити його і вислати до Англії près de nous[35], а отже до двору; де він до решти віддасться малярству, а уважні очі пильнуватимуть, аби він не підпав під вплив грішних звичок і нахилів.

Можна мило обманюватися, що слова ці випливали з чулого серця монарха, до глибини душі перейнятого жорстокою долею мистця, проте, радше за все Карл І, відомий шанувальник мистецтва, придворним малярем якого був сам ван Дейк, просто вирішив скористатися оказією, і дешевим коштом, в обмін на туманні обітниці королівських милостей, запопасти славетного Торентіуса. Так чи інак, дипломатична махина була запущена в рух. Державний секретар віце-граф Дорчестер звернувся до великого пансіонера Голландії де Глархеса, а особливо жваву діяльність у цій справі розгорнув королівський посол Дадлі Карлтон. Мало не в усіх листах повторюється аргумент — було б великою втратою, коли б такий видатний мистець змарнував світа.

Їхні старання увінчалися успіхом. Торентіус покинув в’язницю, втім, за трьох умов: мусив сплатити значні судові відшкодування, урочисто заприсягтися, що негайно виїде до Англії та ніколи уже не повернеться на свою батьківщину.

Дальшу долю маляра ми можемо відтворити лише в дуже загальних рисах. Про його побут в Англії годі сказати щось певного. Схоже, що на землі своїх рятівників невиправний Торентіус продовжував вести давній спосіб життя. Так, принаймні, можна інтерпретувати таємничу згадку про нього — giving more scandal than satisfaction[36], — на яку натрапляємо у книжці Гораса Волпола Painters in the Reign of Charles I[37].

З явним божевіллям межує його повернення до Голландії. Він несподівано об’явився тут 1642 року, і справді важко сказати, на що він сподівався, — чи на те, що йому дарують провину, і повториться біблійна оповідь про блудного сина? Прецінь він аж занадто добре знав про запеклу ненависть гарлемських міщан. Отож, не виключено, цей вигнанець просто був змушений покинути місце свого притулку, і йому не залишилося нічого іншого, як повернутися на батьківщину та працею заслужити на кращу пам’ять нащадків. Також цілком імовірно, що Торентіус вирішив викликати долю на останній герць, знайти старих друзяк і пережити з ними кілька шалених ночей, повернути молодість фавстівським жестом, чого б це не коштувало. Не виключено, врешті, що він відчув себе смертельно втомленим вигаданою ним самим грою, і йому було байдуже, що буде далі, і чим закінчиться вся ця галаслива та навіжена повість.

А спіткало його те, що кожен легко міг передбачити. Другий процес, про який майже нічого не відомо, крім того, що мистець повторно зазнав тортур. Зламаний, Торентіус помер у рідному Амстердамі 17 лютого 1644 року.

Доля Торентіуса нагадує роман, але який — авантюрний, шахрайський, алегоричний? До нашого героя неможливо прикласти будь-які формули, дефініції, традиційні способи опису — так, ніби єдиним його посмертним прагненням було дурити нас, повторюючи,