Читати книгу - "Лабіринт біля моря"

Нові люди — нові боги. Делос був завше як гостинний заїзд. На лагідному схилі гори Кінф — тераса чужоземних богів. Три храми Серапіса, храм Ісіди по сусідству з божествами давньої аполлонівської тріади та Зевсом і Герою. І нова легенда, яку розвиває Каллімах: невеличкий делоський струмок Інопос начебто був наповнений водами Нілу. Води священної єгипетської ріки, які мандрують до Аполлона — промовистий приклад братання релігій на схилі античного світу.

Часто Делос порівнюють із Помпеями. Подібність полягає радше в атмосфері, ніж у вигляді й деталях. Відвідини делоської дільниці театру аж ніяк не є прогулянкою цвинтарем. Викладені каменем вулиці зберегли сліди возів і кроків. На підлозі будинку Клеопатри, Діоніса чи «Під Дельфінами» — раптом зблискують мозаїки. Це померле місто є живим. Сліди повсякденності, мов відбиток руки, можна прочитати на стінах храмів і складів, палаців і лупанаріїв.

Я усвідомлюю, що те, що я написав, не відповідає назві. З теми пейзажу перо надто часто ковзало у сферу легенд й історії. Я не здужаю навіть собі пояснити того зв’язку, який існує між краєвидом Греції та її мистецтвом і віруваннями. Тільки сильна інтуїція підказує, що грецький храм, скульптура і міф органічно виростають із землі, моря й гір.

Спокуса описування й поразка описовості. Мені не вдалося навіть омовити кшталту й кольору оливки. А прецінь я знаю докладно бодай одну — одразу ж поряд із муром, який огороджує палац Міноса у Кносі. Я полічив поглядом усе її листя і ношу в собі її докладний контур. Однак треба бути Дюрером, щоб із цього досвіду зробити річ.

Описати один схил гори: біля споду срібна пошарпана зелень кущів. Три білі будинки. Винниця, що нагадує видовжені низькі альтанки. Нагорі припорошена зелень із додатком блакиті, але між шпалерами винограду зимний, сапфіровий холод. Маленький прямокутник дуже дзвінкого брунату, який має восени листя граба. Врешті, ще вище — полущений камінь і рідка трава.

Я хотів описати.

Здзіславу Найдеру

Не бачу, щоб Фройд будь-де підносився понад власною психологією, і не знаю, яким чином він хоче звільнити хворих від того страждання, яке мучить його самого як лікаря.

Не пам’ятаю вже докладно, з якої то нагоди я натрапив на цей текст. Судячи з усього, то було тоді, коли я писав нарис про Акрополь, а позаяк робота не клеїлася, тож я, як завжди в подібних випадках, тікав у лектуру, читаючи розвідки, матеріали, статті, розпорошені в археологічних фахових виданнях і робив із них виписки, наперед сумніваючись, чи бодай щось із того придасться. Я цілком очевидно сам себе ошукував. Я наче хотів виправдатися, що не марную прецінь часу, що не впадаю в духовну прострацію, тож займався яловою та нудною ерзац-роботою, сподіваючись, що з цієї яловості та нудьги раптом зблисне чистий промінь натхнення. А тим часом кожна шухляда галузевого каталогу у відвідуваних мною бібліотеках зяяла сотнею назв різними мовами і, здавалося, промовляла: «Навіщо ти трудишся, все вже було написано, у цій царині нічого додати. Єдина роль, яка тобі може припасти в підсумку, — то роль компілятора».

І саме в той час тривоги й вагань мені до рук потрапив Лист Зиґмунда Фройда до Ромена Ролана, написаний із нагоди 70-ї річниці його народження і, як випливає з характеру того листа, призначений для пропам’ятної книги, яку приятелі видали на честь великого письменника.

Попри епістолярну форму вступу та завершення, цей уривок із Фройда можна потрактувати як есе, тим більш цікаве, що творець психоаналізу застосовує цей метод до самого себе, точніше кажучи, до певного епізоду власних переживань. Відтоді, коли трапився той епізод, минуло понад тридцять років, проте, будучи на позір цілком банальним, він уперто з’являється — як це визнає автор листа — у полі свідомості, і то без виразної рації чи причини.

Отож, у 1904 році, як і щороку наприкінці серпня чи на початку вересня, Фройд разом зі своїм молодшим братом вирішує провести вакації на березі Середземного моря. Проте цього разу їхня відпустка була коротшою, тож вони відмовляються від традиційної мандрівки до Італії, натомість їдуть до Трієсту, звідки мають намір вибратися на острів Корфу, щоб провести там кілька днів. Випадково зустрінутий у Трієсті знайомий жваво відраджує їх від цього плану. На островах о цій порі року дуже спекотно, пояснює він, натомість значно приємніше було б відвідати Афіни. Kopaбельне сполучення з цим містом має ту особливу вигоду, що залишає мандрівникам три дні на ознайомлення з ним.

Та, здавалося б, розсудлива й принадна пропозиція вправляє обох братів — дивна річ — у доволі похмурий гумор. Вони нерішуче блукають Трієстом і без ентузіазму обговорюють проект мандрівки до Афін, зауважуючи самі лиш перешкоди. Та коли надходить година відкриття бюро Ллойда, вони з’являються біля віконечка і купують квитки, наче забувши на мить про нещодавні побоювання.

«Пополудні в день нашого прибуття, коли я опинився на Акрополі й охопив поглядом краєвид, мені несподівано спала на гадку ця дивна думка: “Отож, усе це насправді існує, так, як ми про це вчили у школі”». Це не надто оригінальна заувага, проте вона влучно виражає відчуття всіх тих, кому судилося вперше опинитися перед Колізеєм, статуєю Венери Мілоської чи портретом Мони Лізи. І власне углиб цього переживання чи відчуття Фройд запускає аналітичний зонд, щоб довести, що воно не таке вже просте й посполите, як могло би здаватися.

На думку творця психоаналізу, тут відбувається особливий випадок співіснування у тій самій психіці двох суперечливих постав і двох діаметрально протилежних реакцій на дійсність, які з них випливають. Звісно, це не якесь патологічне роздвоєння самості, але в особистості