Читати книгу - "Смерть ходить по музею"

Після різдва й Нового року квартира стала заростати брудом. Щоразу, як я заглядав під високу шафу-барокко, я помічав, що кавалочки пилюки робляться дедалі товщі, і їх стає чимраз більше. Були й інші ознаки занедбаності. Зарадити в цьому могло лише добре генеральне прибирання. Мій друг фру Андерсон з одинадцятого будинку по Чемпангатан взагалі мала прийти десь у четвер, але, мабуть, варто спробувати викликати її раніше.

Фру Андерсон, Рут Лінна Андерсон — то наша з Клео опора в житті, наш єдиний вірний друг. Вона робить у мене практично все, хіба що не веде справ у крамниці. Іноді я подумую: а чи не краще було б узяти їй на себе й цей обов'язок? Вона вільна від моєї сентиментальності, мого чуття прекрасного. На речі вона дивиться завжди тверезо, по-діловому. Як і належить торговцеві антикваріатом. А моя вада — одна з багатьох моїх вад — це те, що я не годен продати річ, яка здається мені гарною, до якої я прихилився. Я забираю її додому і лишаю в квартирі, щоб милуватися, втішаюся нею. І, зрозуміло, справи тільки занепадають від того, що найкращий товар припадає пилюкою в квартирі, замість красуватись у вітрині крамниці й приваблювати покупців. Та що вдієш, таке життя, а живеш тільки один раз.

Перед виходом на пенсію Рут Андерсон працювала в пароплавній компанії. Останні роки — буфетницею на суднах, які курсували між Стокгольмом і Обу, але це стало їй не до снаги, й вона покинула роботу. Живеться їй тепер непогано, у неї пристойна пенсія і квартира з двох кімнат та кухні в Старому місті. Вона вдова й мати двох милих, вихованих дітей, хлопця та дівчини. «Не те щоб від чоловіка було багато користі, — казала вона іноді, — та все-таки без нього якось порожньо в домі». За життя він, здається, працював десь у митниці.

Я спустився сходами, насвистуючи якусь пісеньку, і ступив у снігову квашу на Чемпангатан. Клео сиділа в мене на плечі, і на нас озирались, коли ми простували вулицею. Та нам і не звикати. Зате старожили кварталу зупинялися на хвилинку — погомоніти про погоду, погладити Клео.

Фру Андерсон була вдома, з-за її дверей долинали голоси і чувся запах кави. Ніжний і збудливий аромат, який став ще сильніший, коли вона відчинила двері.

— Диви-но, пан Хуман. І киця. Ви гуляли? Заходьте, я щойно зварила каву. Ага, у мене гостює мій хлопець, Леннарт. Ви з ним раніше не зустрічалися, пане Хуман?

Ми увійшли в маленьку кухоньку з начищеним до блиску посудом на стінній полиці, з червоними різдвяними тюльпанами на картатій цератовій скатертині. Ошатно й гарно, наче в ляльковому будиночку.

З-за столу підвівся хлопець років двадцяти п'яти. Відсунув стілець і міцно потиснув мені руку.

— Це Леннарт, — сказала фру Андерсон. — А це господар антикварної крамниці пан Хуман, якому я час від часу допомагаю. І кицька Клео. Ходімо, кицю, я тебе почастую. У мене є для тебе печиво, ласунко.

Клео, яка вже вискочила на табуретку, збуджено перебирала лапками і, нетерпляче муркаючи, пасла очима синю лаковану цукерницю, що велично височіла на розі столу, велику, з округлими боками, повну ласощів домашнього приготування.

— Прошу, сідайте, пане Хуман, випийте чашечку кави. Ви ж не дуже поспішаєте? З крамницею нічого не станеться. Хочете, щоб я прийшла трохи раніше? Бачу, що хочете. При вашому способі життя я мала б щодня приходити. Якщо хочете знати мою думку, то я вам скажу: недобре отак світом нудити, без жінки. Та ще й кицька… Ні, не годиться чоловікові жити самому. Це суща правда.

Моє сімейне становище, тобто те, що я не мав на собі шлюбних пут і кайданів, служило фру Андерсон невичерпною темою для розмов. Вона не могла збагнути, як я взагалі вижив, позбавлений жіночого догляду і лагідного, проте рішучого жіночого керівництва.

Виголошуючи свій монолог, вона чаклувала над чашками та блюдцями, наливала чорну запашну каву й відбирала для мене печиво, щонайменше семи різних гатунків, крім того, поклала ще й шматок золотистого цукрового кексу. Свіжого-пресвіжого.

— Ну от, панові Хуману це має сподобатись, — вдоволено сказала вона й сіла.

Позад неї на табуретці сиділа Клео і жадібно хрумтіла кардамоновим печивом.

— Непогано, — похвалив я. — Тут у вас справжній бенкет. Шкода, що я вже поснідав.

— Дарма, подужаєте, — добродушно сказала фру Андерсон. — Жодного разу не бачила, щоб пан Хуман відмовлявся від солодкого. Отож, думаю, якось упораєтесь. До того ж у мене в гостях Леннарт, є нагода влаштувати невелике свято. Він усе ще нездужає, бідоласі треба поласувати смачненьким.

— Так, невесело, — сказав я, глянувши на Леннарта, ясноволосого й блакитноокого, з відкритим і прямодушним поглядом. Він здавався трохи наївним, по-справжньому ще не сформованим, але начебто непоганим хлопцем. Веселим і сміхотливим.

— А… ага, — озвався він, надкусуючи велике тістечко, притрушено горіхами. — Не щастить же декому. Але матуся, певне, вже розповідала.

— В усякому рані, не мені.

— Нічого я не розповідала, звісно, — сказала фру Андерсон. — Адже ми з паном Хуманом після різдва не бачилися… До речі, дякую за гіацинт.

— І вам дякую. Мій досі стоїть.

— Та ти сам розкажи, Леннарт.

— Мій звичайний бісів талан… Я тільки-но закінчив службу в армії. Хотів піти працювати в поліцію, але до поліційної школи у цей набір не пройшов і влаштувався сторожем. І так не пощастило… Я ж мав зустріти різдво у моєї дівчини в Болмурі, з її сім'єю, і от… надала лиха година. Загалом я як новачок був у резерві. Але другий хлопець захворів. Ха! Захворів! Так я йому й повірив, — похмуро зауважив Леннарт. Він налив собі що кави, запропонував мені й поставив кавник назад на плитку. — Так от… Сидимо ми там, значить, у музеї, і наминаємо вечерю. А потім поснули. А на ранок, коли прокинулись, немов із жахливого похмілля, експонати наче вітром звіяло. Все тіло ломить, як побите, та ще й доброго прочухана дістали. А що ми, в біса, могли зробити? — І