Читати книгу - "Смерть ходить по музею"

— Леннарте, чому ти лаєшся? — покартала його фру Андерсон. — Негарно так поводитись при гостеві. Та й взагалі.

— Гаразд… Та хіба ми винні, що їдло було отруєне? Охайність — одна з наших чеснот, от її й винагороджено.

Якби я не подумав, що квартира геть заросла брудом, я б не побіг до фру Андерсон. І не зустрів би Леннарта. Так пощастило — запопасти одного з тих, хто був там тієї ночі. Адже я перестав копати в тому напрямку. Подумав, що це парафія моїх приятелів-поліцейських. Як приватна особа, я не міг увійти в приміщення для сторожів і вчинити їм допит. Напевне, мене просто викинули б звідти.

— Цікаво, — зауважив я, анітрохи не перебільшуючи. — То ти справді був там, коли це сталося? У Національному музеї?

Леннарт потягнувся. Роль оповідача йому явно подобалась.

— Авжеж, — сказав він і закурив сигарету. — Ясна річ, був. Хоча, звичайно, краще б мене там не було. З моєю роботою така реклама може боком вилізти: хропти в той час, коли відбувається найбільша у Швеції крадіжка.

— Як же все це сталося?

— Прийшли ми, значить, туди близько восьмої вечора, мій приятель і я. Рівно о восьмій ми вже заступили на чергування, а кінець нашої зміни теж о восьмій, наступного ранку. Спочатку все було нормально. Всередині сигналізація, а зовні патрулює на машинах поліція, і нам клопоту, власне, ніякого. От тільки що святвечір…

— Але як же ви могли там ходити, коли все було під сигналізацією?

— Не все, а тільки ті приміщення, де виставлено найважливіші експонати. Корона й таке інше. Але коридорами й сходами можна було розгулювати як хочеш. Ми й робили обходи час від часу.

— Хто вам давав їжу? І яку саме?

— Дві дівчини, коли ми прийшли. Вони влаштували нам невеликий різдвяний стіл. Харчі, мабуть, з їхнього ресторану. Шинка й медяники. Оселедці, сир, ковбаса, варення і легке пиво. Єдине, чого бракувало, то це чарочки горілки.

— Ти пам'ятаєш тих дівчат?

— Одна з них була те що треба. Висока, смаглява… Карін чи як її там. Друга — нічого особливого. На вигляд старша й сухіша.

Не така апетитна, інакше кажучи. Воно, звичайно, не дуже чемно так відгукуватися про жінку, але характеристика точна. Цікаво виходить. Отже, Дікова наречена готувала для голодних сторожів різдвяну вечерю…

— Дівчата довго пробули з вами?

— Ні, вони тільки показали, де їжа, а потім здиміли. От молодчаги, вони ж приїхали тільки заради того, щоб приготувати нам поїсти. Потім повернулись додому святкувати різдво. Смішно було б сподіватися, що вони лишаться з нами. Не тому, звичайно, що я цього не хотів би, — усміхнувся він. — Особливо та, чорнявенька…

— Леннарте, — суворо кинула фру Андерсон. Але очі її сміялись.

— Що було потім? Коли дівчата пішли?

— Та нічого особливого. Зробили обхід. Трохи послухали радіо. Телевізора там не було, та й на роботі ж ми все-таки. Під дванадцяту годину сіли поїсти.

— Ти точно пам'ятаєш, коли ви їли?

— Ну, не зовсім точно, але близько дванадцятої.

— Хто-небудь говорив із вами про те, коли ви будете вечеряти?

— Ну, якщо вам цікаво, то таки говорили. Ота друга дівуля. Вона, здається, сказала: «Матимете святкову вечерю. Коли виб'є дванадцяту, ласкаво просимо до різдвяного столу». Чи щось на зразок цього. Схоже було на наказ, але ж вони частували, та й час нас влаштовував, удома ми поїли перед тим, як іти на службу.

— Пане Хуман!

Прозвучало це лагідно, проте в голосі фру Андерсон вчувалося щось погрозливе. Затишшя перед бурею. Я впізнав сигнал і встиг підготуватись до оборони.

— Ви знову за своє, пане Хуман?

— Про що це ви? — тоном цілковитої невинності запитав я.

— А ще доросла людина! Так, я правду казала. Всі ви великі діти. Ніколи не подорослішаєте. Леннарт спить собі й вухом не веде, поки злодії спокійнісінько виносять мільйони, а ви, пане Хуман, знову своєї. А чи знаєте ви, як вас називають на нашій вулиці? Знаменитим сищиком! Саме так. Тепер ви знову будете гратись, а крамницю зачините. «Скоро вернусь» — напишете на дверях, і бідні покупці знову вертатимуться ні з чим. Куди ж це годиться! — І вона суворо подивилась на мене. — Отож годі, Леннарте, забивати панові Хуману голову дурницями, а сам він нехай краще п'є каву та розповість нам, як святкував різдво, а ці свої штуки облишить.

— Але… — спробував заперечити я.

— Ніяких «але»!

— Ну, мамо, якщо людині так хочеться, чом би й не розповісти? Що ж тут такого?

— Смію вас запевнити, я й не думав гратись у сищика, — збрехав я, проте навряд чи переконав її бодай наполовину.

— Ну, гаразд, — підморгнула вона мені. — Я знаю те, що знаю. Та, на жаль, не можу вам перешкодити. Ви ж доросла людина!

— Ага, так от, — став розповідати далі Леннарт Андерсон. — Сидимо ми, значить, жуємо, а десь через годину мені стало недобре. У голові запаморочилось. О другій ночі захотілося в туалет. Там я й побачив свого товариша. Лежить на підлозі. А я тоді тільки поговорив із центром і сказав, що все гаразд. Товариш спав як убитий, тряс я його, тряс, не міг підняти. Отоді я збагнув: тут щось не так, треба вернутись і зв'язатися з центром. Але руки й ноги ніби свинцем налилися. Хотілося лише одного — спати. Я сповз на підлогу й відключився, як нокаутований боксер. Опритомнів тільки другого дня в лікарні.

— Про все це, звичайно, ти розповів і в поліції?

— Та звісно. Безліч разів. І з початку, і з кінця, і з середини.

— А твій товариш? Він пам'ятає не більше за тебе?

— Лассе? Пастор відключився ще до мене. Лежав у туалеті, як лантух.

— Пастор?

— Ага, ми його