Читати книгу - "Смерть ходить по музею"

— Не смійся з цього, — серйозно сказала мати. — Тобі б хоч крихту шанолюбства та до книжок інтересу. Не сторожувати ж тобі все життя в музеї.

— Не турбуйся, мамо, — похмуро відповів Леннарт. — Після такого, як у нас сталося, женуть геть або переводять на охорону порту в нічну зміну.

— Ніхто не каже, що тут твоя провина, — спробував я його втішити.

— Так, в очі не кажуть, але це відчувається. А лягаві присмоктались, як п'явки. Ніби приставили до тебе пилосос, щоб висмоктати хоч що-небудь. Наче не злодії, а ми з Пастором пограбували музей.

— Така вже їхня робота. Підозрювати всіх. Адже зникли цінності, які ніколи й нічим не заміниш. Тут ніякі мільйони не допоможуть.

— Авжеж, нічого не вдієш, — похмуро сказав Леннарт. — Після такої халепи на тобі лишається пляма. І змити її з біса важко.

— А сам ти щось думав? Хто міг це зробити і як їм пощастило так усе підготувати?

— Звісно, що думав. Безнадійна справа. Мабуть, іноземці. Обрізують проводку сигналізації біля чорного ходу, заходять і відключають головну сигналізацію. Подбали, щоб ми ввалилися з ніг, а тоді вже тільки пакуй валізи, дякуй і йди собі… Хоч одного я не розумію.

— Чого саме?

— Та от із їдлом. Вони туди чогось підмішали. Лікар сказав, як це називається, але я забув. Якусь гидоту. В усякім разі, вона виявилася сильною. Такою сильною, що могла звалити коня. А якби та штука не подіяла? Або ми з Пастором не захотіли вечеряти? Або з'їли б не дуже багато і вибрали те, в чому снодійного було найменше, наприклад шинку? Як би тоді все обернулося?

— Певне, сталося б іще гірше, — висловив я припущення. — Тоді вони пустили б у хід важку артилерію. Вам, думаю, пощастило, що ви зголодніли.

— Та певно, краще заснути на кілька годин, ніж на все життя. Але хто впорснув у їжу снодійне? Може, оті кралі? Та чи не надто це ризиковано? Навіщо воно їм? В поліції нам сказали, що стіл накрили ще о другій годині, коли ресторан зачинявся. До холодильника поклали лише частину закусок. Отже, це міг зробити кожний, хто проходив повз ту кімнату, де стояв стіл.

— Ні, далі так не піде, — рішуче втрутилася фру Андерсон. — Панові Хуману пора йти в крамницю, а в тебе є свої справи.

— Не забудь тільки про свою обіцянку, мама, — ніяково поглянувши на мене, сказав Леннарт.

— Ну звісно, звісно.

Фру Андерсон узяла свою сумочку, витягла звідти пухкенького гаманця і швидко відлічила синові кілька стокронових папірців.

— Це в борг, — сказав Леннарт, ніби виправдовуючись переді мною. — Після різдва завжди трохи не вистачає.

— Пусте, — заспокоїла сина фру Андерсон. — Тут нема чого соромитись. Та й з боргами ти точний, як годинник. От тільки б узятися тобі до чогось. Читав би потроху в нічні зміни, як той ваш Пастор.

Я подякував за себе й за Клео, посадив кицьку на плече, і ми покинули затишну кухоньку, вийшовши на вузенькі кам'яні сходи.

Тепер я більш-менш точно знаю три речі, міркував я, відчиняючи двері на вулицю. По-перше, підкласти щось у наїдки могли Грета й Карін. По-друге, це міг зробити кожен з тих, що були в музеї після другої години. І по-третє, Леннарт Андерсон, який чергував у музеї в різдвяну ніч, до крадіжки причетний не був. Той, хто брав участь у пограбуванні тридцяти-сорока мільйонів, не пішов би до своєї старенької матері на Чепмангатан позичати кількасот крон.

Вернувшись додому після частування у фру Андерсон, я сів на телефон. Грету застати не пощастило. Службова, поїздка в Еребру, нарада в тамтешньому музеї… Зате Карін була на місці. Звісно, секретарки їздять у службові відрядження не так часто, як хранительки музеїв.

— День добрий, — почулося в трубці. — Ви ще не знайшли наших скарбів?

— Ще ні, — відповів я ухильно, — але йду по сліду.

— Тому й дзвоните?

— Не зовсім. Власне, мені треба дещо запитати у вас.

— Справді? — голос прозвучав очікувально, напружено.

— Бачите… Усе це було дуже мило з вашого боку — частування, різдвяна вечеря для сторожів, але…

— Що ви маєте проти?

— Я тільки констатую факт. Аж ніяк не всі роботодавці такі турботливі. А ви обидві і ви, і Грета — мало не чекали хлопців у музеї. Чи була в цьому необхідність?

Трубка замовкла. Намертво. Лише з подвір'я крізь напіввідчинене вікно в кімнату вливалися звуки радіо. Нарешті трубка ожила.

— Зрозумійте, було просто незручно перед хлопцями. Всю різдвяну ніч просидіти в порожньому холодному будинку. Найменше, чого можна вимагати від господаря, — це щоб він був удома, коли приходять гості.

— Так-так, — уїдливо сказав я. — Господар і гості, гості й господар. Мені здається, що компанія непогано заробляв на охороні вашої незрівнянної виставки. Могли б і самі подбати про своїх людей.

— Не всі ж міркують так тверезо. Ми хотіли всього лише зробити їм невеликий сюрприз. Замовили в ресторані легеньку вечерю на двох. Звичайно, без спиртного. Тільки пиво. І повинні були подбати, щоб подарунок дійшов за призначенням.

— А коли накривали стіл?

— Точно не знаю. Думаю, десь пополудні.

— До того, як закрився ресторан, чи після?

— Ні, до того. Пригадую, дівчина, яка готувала вечерю, збиралась піти трохи раніше. Вона поспішала на поїзд до Халлеберга, а він о другій відходить. Більшу частину закусок вона зразу виставила на стіл. Згори накрила все плівкою, а решту поставила в холодильник.

— А до цієї