Читати книгу - "Смерть ходить по музею"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Так, її не зачиняли, якщо ви це маєте на увазі. Там звичайна їдальня, нічого цінного. Трохи кефіру в холодильнику, трохи розчинної кави, кілька пакетиків чаю… Оце й усе. А виставочні зали поряд, тож зайти туди міг хто завгодно. А того дня на виставці був такий наплив відвідувачів, що ми працювали аж до третьої.
— Он як, — похмуро зауважив я. — Тоді треба дивитися правді в очі.
— Що ви маєте на увазі?
— Якщо стіл стояв накритий, а частину закусок поставили в холодильник що задовго до другої, бо дівчина квапилася на поїзд, то до третьої години в їдальні могли побувати кілька тисяч чоловік. І посипати чи нашпигувати не знаю, як вони там це робили — шинку снодійним було зовсім неважко.
— Але ви, здається, питаєте про нас із Гретою? Ви думаєте, що ми…
Вона не закінчила фрази, але я чув, що голос її ставав дедалі холоднішим. Я спробував розтопити кригу:
— Аж ніяк. Не кажіть дурниць.
— Я не така дурна, як ви думаєте.
— Я тільки хотів дізнатись, як усе точно відбувалося, — спробував я виправдатись. — Чи багато людей могли потрапити до цієї кімнати. Тепер я знаю, що там міг побувати весь Стокгольм. І вже точно ті, хто мав квитки на виставку… Та й цікаво мені стало, чому і Греті, і вам закортіло грати там на святвечір роль господинь. Однієї хіба не вистачило б?
— Власне, обійшлося б і без нас. Але в мене виникла непередбачена справа, хвилин на десять. Телефонна розмова з нью-йоркським музеєм Метрополітен. Мова йшла про виставку, і вони мали подзвонити о першій дня. А перша дня в Нью-Йорку — це восьма вечора у нас. От я й вирішила заодно побажати хлопцям щасливого різдва і подбати, щоб вони з'їли свою шинку. Що вас ще дивує? Що незрозуміло?
Тепер у голосі Карін відчувався не просто холод, у трубці дзвеніли крижинки. Якщо й далі так піде, то хоч надягай рукавиці і шапку з навушниками, подумав я.
— Карін, люба, не розумійте мене хибно. Ми ж усі зацікавлені в тому, щоб справа прояснилась. Я зовсім не думаю, що ви до цього причетні, але я хочу зібрати всі подробиці. Адже якщо хлопцям з охорони підсипали в харчі якоїсь гидоти, то важливо довідатися, хто мав доступ до страв. І ось з'ясовується, що туди міг зайти хто завгодно. Всі, хто був у музеї між половиною на другу і третьою. Якщо снодійне не підсипали ще раніше, на кухні. Не виключена й така можливість.
— Юхане, ви мені вибачте, але я поспішаю на збори. Я дуже рада, що змогла вам хоч трохи допомогти. — Тепер у голосі вже не відчувалося такого холоду. — Ага, і що одне, — сказала вона. — Про Грету. Вони з Діком прийшли туди зовсім не для того, щоб частувати хлопців з охорони. Вона просто забула у своєму кабінеті пакунок. Невеличкий подарунок. Для Еріка. Ви ж знаєте Еріка Густафсона. Вони йшли до нього на різдвяну вечерю. А з порожніми руками йти незручно. От вони й завернули до музею.
— Он як? Виходить, і Дік був там? Ви це точно знаєте?
— Запитайте в нього самого. Ну все, я не маю більше часу.
І трубку кинули на важіль. З легким стуком. Карін, як видно, ще не зовсім відтанула.
Он воно як, думав я, що тримаючи трубку в руці. І Дік там був. І все випаялося чистою випадковістю. В Карін у музеї знайшлися справи, Грота забула різдвяний подарунок. Що ж, буває, а надто в людей зі слабкою пам'яттю.
Отож того дня, коли я никав по своїй крамниці, знічев'я перебираючи знайомі речі, мені було над чим посушити голову. Після обіду мене потягло відвідати Скіпку Стремберга: пора перевірити, чи не захопив він у свій широкий ківш якийсь вилов. Я не став дзвонити, щоб не дати йому часу зібратися з думками, навигадувати різних небилиць і потім хвалитись переді мною своїми успіхами, розводити фантазії. Ні, краще захопити його зненацька.
Але Скіпки вдома не було. Крамниця на замку, в квартирі порожньо. І ось я знову чвалаю на холоді під пронизливим вітром, з «Експрессен» і «Афтонбладет» під пахвою — єдиними трофеями моєї самотньої невеселої прогулянки надвечірніми вулицями міста.
Я звернув на Чепманторгет і подолав крутий узвіз трохи лівіше від статуї святого Йорана з драконом. Ось і мій дім. Задубілими від холоду пальцями я дістав із кишені ключі й зайшов у темний, безлюдний у цей час під'їзд.
Червоне вічко вимикача не підморгнуло мені, як звичайно, і, знайшовши його навпомацки, я натис кнопку — раз, удруге. Марно.
«Так, так, — міркував я. — От і світло зіпсувалося. Але я знаю дорогу, не страшно».
Тримаючись за поручні, я став повільно підніматися вгору стрімкими крученими сходами крізь морок і тишу чотирьох поверхів.
Підійшовши до своїх дверей, я згаяв хвилини дві-три на пошуки у в'язці потрібного ключа. І саме в ту мить, коли я вже наготувався встромити його в замкову шпарину, я раптом відчув, що в мене за спиною хтось стоїть. Стоїть — і анітелень. У мене засіпалась нога. Рефлекс, як ото буває з переляку. Я вперся руками в двері, мої газети з шелестом упали на підлогу. Я не знав, чого саме жду. Пострілу, удару?
Зненацька у мене в потилиці спалахнув фіолетовою трояндою пекучий біль. Моя голова похилилась, і я сповз на підлогу, ставши навкарачки. Я не знепритомнів, але мене занудило, і я виблював. Внизу швидко віддалялася чиясь хода. Потім грюкнули двері на вулицю.
XIII
Не знаю, скільки часу я простояв отак навкарачки, пам'ятаю лише, як хвилями підступала й відкочувалася млість. Біль у потилиці то посилювався, то відпускав, але поворухнутись я не міг.
Нараз відчинилися двері. Широкий потік світла затопив сходову площадку, і я почув голос фрекен
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Смерть ходить по музею», після закриття браузера.