Читати книгу - "Смерть ходить по музею"

— Луїзо, глянь-но! Там лежить п'яний. Дзвони в поліцію.

— Заждіть, — пробелькотів я, затинаючись, — заждіть… Це всього-на-всього я.

— Ви, пане Хуман? — долетів звідкілясь ізгори підозріливий голос — Ви приходите додому в такому стані? І вас нудить на сходах! Я мушу сказати…

— Заждіть, — знову перебив я. — Зі мною не те, що ви думаєте. Я… хтось ударив мене по голові.

— Ударив по голові? — Нотки недовіри все ще відчувались у голосі. — То мені не дзвонити в поліцію?

— Ні, дякую. Краще я зроблю це сам. А за собою я приберу.

Зіп'явшись на ноги, я вимучено усміхнувся темній плямі на тлі освітленого дверного отвору й сперся на ручку дверей, щоб утриматись навстоячки.

— Скоро мине, — сказав я. — Треба тільки трохи полежати.

— Так, звичайно. Чи не можу я чимось допомогти?

— До речі, фрекен Квіст, ви нічого не помітили? Коли я прийшов, лампочка не горіла. Освітлення на сходах не вмикалося. Той, хто вдарив мене по голові, певне, щось зробив із світлом.

— Не знаю. Я нічого такого не помітила. Ні, не помітила. Проте, справді, півгодини тому, коли прийшла моя подруга, світла не було. Так, Луїзо? — запитала вона, обернувшись до дверей.

— Так, — долетіло звідти. — Темно, як у льоху. Аж моторошно було підніматись на четвертий поверх.

— Ну, дякую. І вибачте, що потурбував, — сказав я, болісно кривлячись від ядучого запаху на сходах і соромлячись свого свинства. Хоч насправді моєї вини тут не було.

Я підняв з підлоги ключі, узяв газети й відчинив двері.

Лише через кілька хвилин, коли я все поприбирав на сходовій площадці і знову ввійшов до квартири, я помітив у передпокої на килимку коричневий конверт без марки і без адреси. Я підставив відро, підняв конверт і витяг з нього звичайний собі аркуш білого наперу, на якому були наклеєні чорні літери, мабуть, вирізані з газетних заголовків. Я прочитав раз, прочитав удруге.

«Небезпечно гратись у поліцейського. Краще кінчати, поки не зайшов надто далеко».

Он воно що! Починається. Але це добрий знак. Удар по голові на темній сходовій площадці, анонімний лист із погрозою на килимку в передпокої. Хоч і неприємно, проте дещо прояснює. Отже, я напав на правильний слід, і вони вбачають у моїй активності загрозу для себе, якщо хочуть її припинити. Тепер складність лише в тому, як із цього піску вимити самородок, знайти то, що блиснуло крізь пітьму.

Через двадцять хвилин Калле Асплунд уже сидів навпроти мене біля кахляної грубки. В правій руці він тримав склянку грогу, але люльки не діставав. Про це вже я його попросив.

— Он воно як, — промовив він замислено. — Кажеш, дістав по черепу? А на додачу маєш ще й листа. Отже, хтось тебе вистежив. І цей хтось розуміє, що ти плаваєш самостійно, і хотів би зупинити тебе, поки ти не заплив у його таємну бухточку. Розкажи-но мені з усіма подробицями про все, що ти робив після нашої останньої зустрічі.

— Гм, що ж я, власне, робив? Мав розмову з Карін Стенман, вона секретарка в Бруна і знає майже все, що діється в музеї. І зустрівся з Діком, хлопцем, який живе з Гретою Лінд, хранителькою музею. Потім один із сторожів розповів мені про всі події фатальної ночі. Як вони з'їли різдвяну вечерю, як потім поснули. Крім того, я поговорив з одним моїм давнім знайомим і попросив його сповістити мене, як йому стане щось відомо. Оце, загалом, і всі мої розслідування.

— Ну, розповідаєш ти без особливого піднесення. Але ти, очевидно, натрапив на слід, і хтось цим дуже занепокоєний. Бити людину по голові на сходовій площадці, по суті, діло вельми ризиковане. Будь-якої миті хтось міг зайти, і все пропало б. Проте, як я вже сказав, ця спроба нападу свідчить, що їм не до жартів.

— Добра мені спроба, — пробурмотів я, обмацуючи гулю на потилиці. — Тебе б на моє місце.

— Вони стали нервуватись, — провадив він, удавши, ніби не розчув моєї репліки. — Трохи відкрились і дозволили нам зазирнути в їхні карти.

— Що ти маєш на увазі?

Калле Асплунд нахилився, взяв кочергу і поправив напівзгоріле, обвуглене поліно, яке впало з вогняної піраміди й мало не вилетіло на підлогу.

— Тут треба добре поміркувати, — сказав він, кладучи кочергу на місце. — Які саме твої дії могли їх так стривожити?

— Можливо, це має відношення до Діка… Вчора я був у «Театергріллені». Ну, мене туди запросили. Не уявляй тільки собі нічого такого. Був там і Дік, одягнений як лялечка, елегантний, у такій же шикарній компанії. Пополудні я відвідав його в музеї, почастував кавою, ми трохи погомоніли. А коли скінчився робочий день, він поїхав у розкішному, вершкового кольору БМВ. Найновіша модель. Непогано для молодого хлопця із зарплатою кур'єра в Національному музеї! Ти згоден?

— Непогано, — кивнув Калле, відливши чималу порцію від мого «Наполеона», різдвяного дарунка однієї тямущої клієнтки.

— Я не знав, що поліцейським дозволено пити на службі, — зауважив я ущипливо. — Налий і мені. Ага, так от, щодо Діка. Із своєю малою зарплатнею та аристократичними замашками він улаштував собі пристойне життя за той рік, що прожив у Швеції. Ти ж знаєш, він приїхав сюди, не маючи й мідяка в кишені. Живе, правда, з багатою дівчиною. А коли спалахують старі дрова, то вони горять дай боже.

— Що ти хочеш цим сказати?

— Її, матусину доньку, все життя тримали в шорах. Вона жила в тіні свого великого вченого тата й істеричної мами. Коли інші дівчата ходили розважатись і танцювати, цілувались у під'їздах і таке інше, вона сиділа вдома й плела, доглядаючи старих батьків. А ті попихали нею. От і проґавила всіх женихів. Аж раптом з'являється молодий вродливий лицар