Читати книгу - "Нові пригоди Солом’яника та Бляшаного Лісоруба"

— Щось дуже легко вони відступили. Пильнуйте, аби чого не сталося.

— А я й пильнуватиму, — заспокійливо мовив Його Величність.

І так, без перешкод, вони дійшли до королівського палацу та стали підійматися мармуровими сходами, котрі колись були щедро прикрашені смарагдами, а тепер на місці самоцвітів, що їх вирвали з м’ясом дівчиська Полководиці Жинжур, зяяли дірки. І хоча б одна войовниця Війська Непокори стала на їхньому шляху!

Проминаючи один склепінчастий коридор за другим, вони дійшли до розкішної тронної зали, а за зеленою завісою перед їхніми очима постало дуже цікаве видовище. На блискучому престолі поважно сиділа Полководиця Жинжур, на голові її лежала запасна Солом’яникова корона, а у правій руці вона тримала скіпетр — символ королівської влади. На колінах Полководиці стояла коробка, звідки вона діставала карамельки й поїдала їх. Почувалася вона в ролі владарки цілком невимушено.

Солом’яник ступив крок уперед і впритул підійшов до трону, всі решта стали за ним півколом.

Бляшаний Лісоруб стояв, показно спершись на сокиру.

— Як ти посміла сидіти на моєму троні? — гримнув Солом’яник, гнівно дивлячись на самозванку. — Ти що, не знаєш, що ти зрадниця, а отже, будеш віддана в руки закону?

— Престол може належати будь-кому, хто зміг його завоювати, — відрізала Жинжур, поволі жуючи чергову карамельку. — Як бачиш, я змогла його посісти, і тепер я Королева, а всякий, хто спробує стати мені на шляху, буде звинувачений у зраді й має бути покараний згідно із законом, про який ти щойно згадував.

Солом’яник аж ніяк не чекав, що все так обернеться.

— Лісорубе, здається, я чогось не розумію, — і Солом’яник запитально поглянув на залізного приятеля.

— Коли мова про Закон, мені краще помовчати, — відповів Лісоруб. — Закони творяться не для того, щоб у них сумнівалися, тим більше, що це дуже нерозумно.

— Ну, і що тоді нам робити? — геть розгубився Солом’яник.

— А чому б вам із Королевою не побратися? — запропонував Брошковий Жук. — Тоді ви обоє могли би правити містом.

Жинжур зміряла Жука спопеляючим поглядом.

— А може, відправити її назад до матері, хай сидить собі вдома, — докинув страхопуд.

Жинжур насупила брови.

— А давайте зачинимо її в шафі й випустимо тільки тоді, коли вона виправиться і дасть слово, що більше так не робитиме, — додав пропозицію Чіп.

Жинжур зневажливо скривила губи.

— Показати їй, де раки зимують, та й квит! — фантазувала Дров’яна Козла.

— Ні, так не годиться, — заступився за дівчину Бляшаний Лісоруб. — Ми маємо поставитися до неї з усією добротою. Дамо їй стільки самоцвітів, скільки вона зможе взяти, та й нехай іде собі жива-здорова!

Почувши таку мову, Королева Жинжур голосно розреготалася і тричі плеснула в долоні, ніби подавала комусь сигнал.

— Які ви дурні й обмежені! — вигукнула вона. — Я геть втомилася від ваших дурниць, а що часу в мене обмаль, я більше не бажаю марнувати його на вас.

Поки Солом’яник і друзі здивовано слухали зухвалу промову самозванки, сталося щось геть незбагненне. Хтось тихенько підкрався ззаду до Лісоруба й вихопив у нього з рук сокиру, і він відразу відчув себе беззахисним та зовсім не грізним. Тієї ж миті залу наповнив гучний сміх, і все товариство, роззирнувшись, побачило, що їх обступили дівчиська з Війська Непокори, і в кожної в руках виблискувала пара спиць. Уся тронна зала була повна заколотниць, і було ясно як день, що це пастка.

— Тепер ви самі бачите, як нерозумно опиратися жіночій волі! — весело вигукнула Жинжур. — А те, що щойно сталося, тільки доводить, що я маю більше прав називатися володаркою Смарагдового міста, ніж Солом’яник. Зла на вас я не тримаю, можете мені повірити, але щоб іншим руки не свербіли, мушу засудити вас до страти. Страта чекає на всіх, окрім хлопчиська, котрого буде повернено бабі Момбі як її підопічного. Що ж до решти, то ніхто з них не є людиною, і світ не перевернеться, якщо позбавити його вашої присутності. Так, Дров’яна Козла і страхопуд підуть на скіпки, з гарбуза наробимо пирогів, Солом’яник згодиться на розпал вогнища, отого чолов’ягу з бляхи я, мабуть, посічу на шматочки й згодую козам, а що стосується цього жука-переростка…

— Стократно Збільшеного, до вашого відома! — поправив її Брошковий Жук.

— Напевно, я попрошу, щоб із тебе зготували черепаховий суп, — трохи подумавши, промовила Королева.

Брошковий Жук нажахано здригнувся.

— Втім, якщо тобі не до душі таке рішення, можна було б пустити тебе на гуляш по-угорськи, — злостиво додала вона. — Обіцяю, що перцю не шкодуватиму.

Жинжур так настрахала бранців своїми зловісними планами, що вони стояли, мов води в рот набравши, і лише безпорадно перезиралися. Один тільки Солом’яник не панікував і не впадав у розпач. Мовчки стоячи перед Королевою-самозванкою, він щосили морщив чоло й усе намагався придумати, як би то виплутатися з цієї халепи.

Весь у цих роздумах, він раптом відчув, як у його нутрі легенько зашелестіла солома. Солом’яник аж засяяв від раптового здогаду й спритно розстібнув свою одежину.

Дівчиська, які тісною юрмою стояли коло нього, помітили цей рух, але вони й гадки не мали, що замислив Солом’яник, аж тут із його черева вистрибнула маленька сіра мишка й ну шмигати долівкою просто в них під ногами! За першою мишкою показалася друга, третя, четверта…

І тут уся королівська рать заверещала так, що не в одного жижки затрусились би від страху. Здійнялася веремія, переростаючи в безладний відступ, а там і просто у панічну втечу.

Коли перелякані мишки кинулися врозтіч тронною залою, все Військо Непокори перетворилося на шалений вир кольорових спідниць і дівочих ніг. Штовхаючись і збиваючи одна одну з ніг, грізні войовниці щодуху тікали геть із зали.

Коли зчинився цей переполох, Королева з ногами заскочила на трон і, вставши навшпиньки, почала несамовито витанцьовувати на тронних подушках.

Коли на подушки заскочила одна мишка, Жинжур підскочила