Читати книгу - "Люди навпроти"

Аділь-бей штовхнув двері, ввійшов, засвітив свічку й послідовно почав робити те, що робив щовечора. Може, саме ця узвичаєність та монотонність і надавали всім його рухам якоїсь інтимності, навіть чарівності. Спершу він сів у крісло й скинув калоші. Потім якийсь час сидів у самих шкарпетках і дивився на тіні, що коливалися на стінах, на полум'я свічки, на фасад навпроти.

Соня спала. Її брат із дружиною також.

Завтра Аділь-бей розмовлятиме з чоловіком із Новоросійська. Завтра його секретарка з витягнутим обличчям знову заперечуватиме очевидне. А сьогодні ввечері, перед тим, як прийшов Джон, пані Панделлі сказала щось цікаве… Що саме? Ах, так! Пригадав. Вона розповідала про свою відпустку в Італії, а тоді додала:

— А ось Джон тут уже чотири роки і ще жодного разу не виїздив із Росії. Правда ж, це досить дивно? Він більше, ніж ми, обізнаний з усім, що тут діється, але нічим не переймається…

Може, Джон — теж один із них? Чому б і ні? Адже виявилося, що Нейла — не дружина панові Амару, а звичайна московська шльондра. Але що до того йому, Аділь-беєві? Скільки можна наслідувати поведінку інших — людей на вулиці, службовців в установах, Коліна та його дружини — завжди мовчати, відгородившись від усього у власному лігві?! Так можна дійти до того стану, коли думаєш лише час від часу, а загалом живеш, немов уві сні!

Два тижні тому, коли Аділь-бей зайшов до іноземного відділу, йому несподівано сказали:

— А ми знайшли вам служницю!

Він зрозумів цю фразу ще до того, як почув переклад, але навіть оком не змигнув.

— Дякую, — коротко відказав Аділь-бей.

До цієї служниці він так жодного разу й не заговорив. Вона приходила вранці і вдавала, ніби прибирає в кабінеті. До обіду тинялася в спальні чи на кухні, які, втім, залишалися такі самі брудні. Коли пополудні Аділь-бей несподівано повертався додому, то щоразу заставав служницю з якоюсь жінкою або й чоловіком на кухні, але вдавав, ніби не помічає цього. Може, вони вирішили, що самої Соні мало для того, щоб стежити за ним?

Сидячи в кріслі, Аділь-бей розв'язав краватку, розстебнув комірець сорочки і вирахував, що вже рівно три тижні не запрошує Соню на вечір.

І це дуже добре! Першого разу він витримав тільки два тижні. Та коли Соня прийшла, навіть її обнадійлива усмішка не зворушила його. Після коротких нервових обіймів Аділь-бей сердито кинув:

— Я мушу йти!

Щотижня він учився в Панделлі грати у бридж. Пані Панделлі, яка добре до нього ставилася, охоче повторювала:

— Ви, турки, не такі, як ми. Ви загадкові люди!

Якби Аділь-бей мав досить бромового настою, то, мабуть, спав би цілими днями! Але ліків зі Стамбула так і не надіслали. Натомість його покликали до іноземного відділу й показали стограмовий пакуночок із штампом аптеки, біля якої він жив два роки.

— Що ви хочете з цим робити?

— У мене безсоння. Ваш лікар порадив мені настій брому.

— А може, вам треба робити гімнастику чи просто трохи гуляти перед сном?

— Повторюю: так мені порадив лікар.

— Він не казав, що треба аж сто грамів!

— Це правда. Але я замовляв про запас.

— В такому разі ми передамо пакуночок лікареві, і він видаватиме вам маленькі дози — відповідно до ваших потреб.

Аділь-бей не став протестувати. Та коли лікар приносив невеличкі пакетики з білим порошком, Аділь-бей просто їх викидав — так було безпечніше.

Він просиджував у кріслі до другої чи й до третьої години, поки свічка згоряла наполовину. Коли від неї залишалася рівно половина, він гасив її й лягав. А вранці виливав у раковину приготований служницею чай і відкривав, як і доти, консервоване молоко.

Цілими годинами Аділь-бей блукав вулицями, не вибираючи дороги. Він спостерігав, як розвантажують судна, а коли на нього не звертали уваги, заводив розмову з котроюсь із жінок, що робили ту роботу.

— Скільки заробляє вантажниця? — запитував він Соню, повернувшись до консульства.

— Не менш як десять карбованців на день.

— І на ці гроші можна прожити?

— Звичайно. Тим більше, що ті жінки не витрачаються на одяг.

— А на три карбованці можна? Дівчина зволікала з відповіддю.

— Це вже важче, чи не так? Навіть якщо задовольнятися тільки бавовняною сукнею та трусами, як оті дівчата. Так ось, вони заробляють по три карбованці на день!

— Хто вам сказав?

Аділь-бей замовк і почав ходити колами по кабінету. Позираючи раз у раз на Соню, він помітив, що вона зблідла, а плечі в неї стали неприродно рівні й напружені. Та хіба він не знав, що й у неї самої тіло розм'якло від недоїдання?

Одного разу Соня якось невпевнено сказала:

— Аділь-бею, дозвольте мені дати вам одну породу. Щодня ви відкриваєте банку консервів, з'їдаєте одну сардинку чи шматочок тунця або й зовсім нічого не берете. А це погано впливає…

— А якщо я не хочу їсти?

— То сховайте консерви або викиньте їх кудись! — Вона говорила, не дивлячись йому в очі.

Це мало не зворушило його. Але натомість він закричав:

— Отже, вони збираються тут, щоб поділитися рештками моєї їжі?!

— Хто — вони?

— Люди, яких я тут застаю, коли несподівано повертаюся!

— Та що ви, ні! То, мабуть, батько й мати вашої служниці. До того ж у неї є дорослий син.

— Який нишпорить серед моїх паперів?

— Та що це з вами?

— Я його бачив!

У неї залишилася тільки одна відповідь:

— Хіба у вас на батьківщині прислуга ніколи не цікавиться справами своїх господарів?

Аділь-беєві спало на