Читати книгу - "Осінній сезон смертей"

— Хвилин сорок тому. Каже — приїхала. Познайомив би!

— Ти не в її стилі, вона тепер знайомиться із людьми високого суспільного статку. Окрім того, ти за таке знайомство точно не подякуєш.

Я сподівався, що Алла подзвонить протягом дня. Вона подзвонила після обіду, і сказала, що чекає на мене у знайомому кафе.

Я виклав усе, що розпирало мене.

— Я не вірю, — Алла навіть не торкнулася кави.

— Я сам не вірю, але факти проти нього.

— Поки все — слова. Треба перевірити.

— А як? Заявити в міліцію? Чи стежити за ним?

— Стежити безглуздо. Один раз ти вже стежив. По голосу впізнаєш?

— Ні. Я голоси погано розрізняю.

— Тоді… Тоді, я думаю, є лише один спосіб…

Гоша зсунув брови до перенісся.

— Не думаю, щоб Мухтар знову тебе послухав.

— Так я ж пояснив уже — цього разу все серйозніше.

— Я зрозумів. Тільки чи зрозуміє Мухтар?

— А ми його спитаємо.

Гоша потер перенісся вказівним пальцем.

— Гаразд, ходім. Тільки щоб ти знав — третьої такої розмови у тебе з Мухтаром не буде.

Це я знав і без нього…

Мухтара ми знайшли, як не дивно, у «Зодіаку». Обидвоє Аликів теж були поряд. Маленький Алик, побачивши мене, заусміхався, на обличчі Мухтара посмішки не було.

— Хочу допомоги попросити… — я не поспішав сідати, не отримавши запрошення.

Мухтар поплямкав губами.

— Сідай, дорогий. Говори, слухаю тебе.

Третій раз за сьогоднішній день я розповів про свої спостереження і висновки. Викладати намагався неквапом, дохідливо і, найголовніше, переконливо. Коли я замовк, то зрозумів — сам собі я вже повірив.

Мухтар, його підлеглі і Гоша перезирнулися. Потім Мухтар повернувся всім корпусом до бармена Сашка і жестом підкликав його. Той з’явився негайно.

— Нас, дорогий, твій сусіда цікавить, — промовив Мухтар.

— Котрий?

Мухтар глянув на мене, даючи зрозуміти, хто тепер повинен запитувати.

— Із сто сорок сьомої кімнати. Там чоловік із жінкою наче живуть…

— Так. Вона Валя, він Максим. Макс. Ми з Юрком і не спілкувалися з ними толком. Макс один на весь поверх у преф грає, компанію для пулі постійно складав. Ось і все знайомство.

Так не буває. Або буває раз у житті. Преферанс! Банальний преферанс.

— Що вони за люди?

— Слухай, я звідки знаю? Вона більше вдома сидить. Він у аспірантурі вчиться, двірником підробляє, сторожує десь, здається… У карти класно грає… А що вам до них?

Мухтар знову втрутився.

— Іди працюй, дорогий. Потрібен будеш — гукнемо.

Стенувши плечима, Сашко відійшов за стійку.

— Ну, що скажеш? — питання до мене.

— Якщо підійти до нього і приперти до стіни — толку не буде. Звичайно, він ні в чому не признається.

— А йому є в чому признаватися?

— Не знаю. Чесно — не знаю. І ніхто не знає. Може, я знову помиляюся. Але Юрко сидить ні за що, і я думаю — це аргумент, щоб повірити мені ще раз і спробувати знову.

Мухтар знову пожував губами.

— А скажи — чому ти до мене прийшов? Тим ж сам прекрасно все можеш, без мене і моїх людей…

— Я не сьогодні народився, Мухтаре. Я на твоїй території займаюся своїми справами. І потім мені просто потрібна практична допомога, хоча б твоє слово.

— І як ти хочеш пробувати, дорогий?

По очах його я бачив, що лестощі зробили свою справу, так само як і дотримання правил субординації. І ще я бачив вогники азарту — мені таки вдалося його зачепити!

— У кіно й книжках у таких випадках тих, кого підозрюють, провокують. «Вікно спальні» бачив хто-небудь? — кивнув, як не дивно, Алик. — Там дівчисько погодилося грати роль приманки і завести маньяка, — я зробив паузу, але ніхто не перебивав, і я повів далі. — Треба розіграти спектакль. Ми вже знаємо, за яким принципом він обирає свої жертви. І треба спробувати підвести до нього бабу. А для того, щоб приманка спрацювала, вона мусить муляти йому очі. Найкраще — слід поселити її поряд із ним. У Сашкову кімнату. Тоді він швидше клюне — я перевів подих. — Це кістяк, схема. Деталі я вже продумав. Немає тільки жіночої кандидатури, але й це придумається. Ну, то як?

Мухтар, хитро мружачись, мовчки дивився на мене кілька хвилин і несподівано посміхнувся, ляснув долонею по столу.

— Спробуємо, дорогий. Цікаво все це. Спробуємо!

На автобусній зупинці я простовбичив під дрібненьким дощем хвилин тридцять. Було холодно і незатишно, годинник показував, що за сорок хвилин міський транспорт узагалі припинить рух.

І якщо я не дістануся до центру протягом наступних двадцяти хвилин, то доведеться викладати майже «лимон» за тачку, адже до моєї околиці неблизько. Дешевше доїхати звідси до центру. Майнула думка заночувати в общазі або — а чому б і ні? — у Алли, але я прогнав її, бо вже рішуче налаштувався розслабитися в гарячій ванні.

Машин у цей час небагато. Протягом кількох хвилин проїхали дві легковушки, і я вже зовсім впав у відчай, коли третя машина моргнула сигналом повороту і гальмонула.