Читати книгу - "Книжкова обитель, Домінік Фортьє"

— Ним — найпередніше. У Правилі не йдеться, що потрібно бути смиренним, а що треба ним стати. А це значить, що щодня потрібно вбивати в собі гординю й уникати причин для її виникнення.

— Тож завжди є що вбивати і чого уникати, — сказав я упівголоса, тож не зрозумів, чи брат Луї не почув моїх слів, а чи просто вирішив пропустити їх повз вуха.

Обережно перегортаючи товсті сторінки, він насолоджувався марґіналіями, які й через п’ять століть не втратили й трішки своєї яскравості. Чернець, який їх зробив, помер, назавжди стертий із пам’яті, а зображення і надалі оживають під поглядом і в руках невідомого брата. Цьому малюнку на сторінці непритаманна гординя, він знав лише колір.

На пляжі, біля підніжжя скелі, двоє дітей розглядають сіру неосяжність, намагаючись визначити, де вдалині закінчується море і починається небо. Межа невидима, вона повсюди. Прийшовши кілька днів тому, вже завтра вони мають піти.

— Та як це, — запитує найменший, уважно вдивляючись у воду, — що ніхто ніколи не бачить отих морських зміїв, про яких розказують моряки?

Його батько був рибалкою і любителем легенд, перш ніж недолуго померти від сифілісу.

— Вони всі тримаються морського берега, щоб заганяти в порожнечу необачні кораблі, — пояснив більшенький.

Малий затремтів.

— А гігантські спрути і морські єдинороги?

— Єдинороги живуть поблизу островів, а спрути, може їх узагалі не існує.

— Ой.

Він хотів побачити отих дивних морських істот, та майже такий же радий уже з того, що може уявити їх, стоячи босоніж у воді, у затінку скелі, шлях до якої тривав сто днів. В її існуванні теж не було певності, аж поки діти не дійшли сюди.

Іноді зовсім не обов’язково вірити, досить просто прямувати вперед.

* * *

Вони перетнули країни, поминули міста і села. У найменшого вже не було родини. Того дня, коли він рушив у дорогу, він залишив фермера з дружиною, які погодилися дати йому дах над головою — холодна каша і повний пере­тягів сінник — в обмін на його працю у полі. Він ніколи про них не згадував, а от корів йому бракувало.

Найстарший насправді був наймолодшим серед братів-головорізів, які жили у місті разом із хворою матір’ю. Він рано навчився красти і брехати. Він теж рушив із легким серцем, коли побачив групу дітей, які йшли у гості до ангела посеред води. Йому завжди хотілося побачити море.

Вони швидко стали друзями, навіть без слів. Великий допомагав малому осилити важкі переходи, малий показував великому їстівне листя. Першого звали Андреас, а другого Казимир. Кілька останніх днів Казимир так кашляв, що іноді мусив зупинятися, щоб перевести подих. Андреас теж зупинявся і тихо молився, бо не знав, чим ще можна зарадити.

Цього вечора малий утратив свідомість, і його зразу ж доправили до лазарету. Через вузьке вікно він намагався побачити статую ангела, а бачив лише хмари, які утворювали зміїв і крилатих коней, щоб умить розпастися і зникнути, а ще в темряві почали крутитися зірки. Йому здавалося, що бачить, як у нічному небі танцюють іскристі риби. Невдовзі, знесилений, він припинив розплющувати очі.

І знову мис Єлизавети, ми проводимо дні на світло-жовтому піску на порожньому пляжі, поруч із островом Ричмонд, контури якого видно з берега. Ця величезна майже дика територія належить одній заможній родині ще з ХІХ століття; там є кілька чудових будинків, корівників і розкиданих тут і там сараїв, поля, прерії й ліси, численні ставки́ і кладовище, якого я ніколи не бачила. Надвечір ми зустрічаємо оленів, кролика, який спостерігає за нами, коли ми поверталися додому, тимчасом як у високій траві блукають цілі сім’ї індиків і фазанів. Дикобраз настовбурчує голки. Ми бачимо, як летять качки і гуси. Ці землі такі ж, якими були сто п’ятдесят років тому, байдужі до нашої присутності. Тварини нас терплять, бо ми не занадто набридливі.

На пляжі ми збираємо піщані долари десятками, маленькі пласкі круглячки з грубими відтисками зірок, які здавалися мені твердими, як залізо, і які я вважала монетами сирен. По коліна у воді я нагинаюся і випростовуюся з мушлею у формі спіралі в руці, більшою за кулак, вимитою, білою і бузковою. Біля пальців ніг гостроверха брунатна мушля трохи переміщується, підіймається і швидко віддаляється, а потім друга, і ще одна. Незабаром їх уже десятки — раків-самітників, які поквапливо втікають у тишу.

Цей довгий пустельний пляж складається з двох частин, розділених початком кам’яної дамби, яка веде на острів, де пасуться вівці. У документі, який нам видали після того, як ми оселилися в орендованому будинку, зазначається, що можна дістатися острова на човні і навіть поставити намет, але там забороняється будь-що збирати і розпалювати багаття; а закінчується він таким приписом: Please, do not harass the sheep[6]. Ці вівці, яких ніхто не повинен домагатися, мають найкращий вигляд на всьому Східному узбережжі.

Байдужа до величезних мушель мідій із фіолетовим відливом всередині перламутру, до мушель розміром з долоню, до низок зелених водоростей, коли я їх показую, моя донька до самозабуття захоплюється знайденим у прижовклій траві малюсіньким прутиком, шерхлим листочком і ще одним. На пляжі вона годинами наповнює і спорожняє своє відерце. Піщинки такі маленькі, як порох, жовтий попіл, місячний пил. Я розумію, що будинок, який я хочу їй подарувати: замок із піску.

Ми дістаємося пляжу в кінці лабіринту, лісу, порізаного вузькими зморшками вибоїстих колій; одна перетинає сосновий бір із запахом розмарину; інша — зарості папороті, через зубчате листя якої пробиваються сонячні леза. А ще — берегом ставка, в якому поміж водяних лілій плавають качки і гуси;