Читати книгу - "Мільйон і один день канікул, Євген Серафимович Велтистов"

— Гум-гаме, ти чого ходиш по чужих квартирах? Тебе ніхто не бачив?

— Ніхто не бачив і не побачить, — осміхнувся Гум-гам. — Ти ж сам пропонував цю гру…

— Яку?

— Трик-трак, тринь-бринь, — нагадав Гум-гам. — Співучі двері. Твій винахід!

— Це ти поламав і полагодив усі замки? Ти заходив до квартири крізь стіну? — Максим аж очі витріщив від несподіваного здогаду.

— Не крізь стіну, а повз стіну, — усміхнувся його друг і застережливо підняв руку: — Та не здумай мене питати: як? Пройти повз стіну так само легко, як дістати курчатко з яйця, не розбивши шкаралупи. Ти ніколи не пробував? Дивися! Це робиться отак: трик-так…

І Гум-гам, кивнувши другові, ступив прямо в стіну, наче вона була зроблена з повітря. А до Максима долинув звук, схожий на дзвіночок: “Тюр-лір-лір, біжи в двір…”

Коло під’їзду Максим угледів дядька Захара. Він стояв, тримаючи у витягнутій руці важку сумку, і гукав:

— Ось! Тридцять шість замків. Ну, як тут справи?

— Не потрібні ваші замки, — сказав йому Максимів батько. — Усі двері відчинені.

— Я-як? — дядько Захар так і завмер з піднятою сумкою.

— Усі двері самі повідчинялися, — пояснив Максим і хутко додав: — Мишко й Сергій не винні. Навпаки, вони майже всі замки повідмикали! Замки самі зіпсувалися… — Максим затнувся, подумавши, що не варто зараз говорити про Гум-гама: надто довго пояснювати. — Дядьку Захаре, а ви силач, — додав він, з повагою дивлячись на залізний вантаж.

Дядько Захар кинув сумку, присів на лавочці, утер хусточкою обличчя. Мишко й Сергій так і застигли обабіч лави, неначе вартові.

— Як це так? — засмучено перепитав дядько Захар. — Навіщо ж я їх ото купував?

— Один замок потрібен, — тихо проказав Сергій. — У Митіних виламали двері.

— А решта?

— А решту ми здамо у металолом, — запропонував Максим.

Усі зареготали, навіть дядько Захар посміхнувся. Тільки Сергій і Мишко були серйозні.

Максимів батько взяв дядька Захара під лікоть, одвів набік. Він щось розповідав йому. Можливо, про те, як дивовижно всі двері повідмикалися самі.

Максим, не чекаючи розв’язки, втік до альтанки. А Гум-гам уже тут: ходить задоволений, потирає руки, усміхається.

— Слухай-но, що я вигадав, Максиме. Гра “трик-трак” триває! Хто захоче гратися вдень чи вночі, виходитиме, не відмикаючи замка. Двері самі розчиняться перед ігрунами. Тільки треба сказати: “Р-раз!”

— Ото хлопці зрадіють! — аж підскочив Максим. — Я всім розповім!

— Я знаю, — вів далі Гум-гам, ледь посмутнівши, — як противно щось відкривати, щось закривати, на щось натискати. У мене повен дім різних машин. Їх треба вмикати й вимикати, викидати й замовляти нові. Стільки клопоту з тими машинами.

— Тільки одну хвилину, — попросив Максим, зрозумівши, що Гум-гам поспішає. — Дограємо з моїм Ричем.

— Ми ж начебто грали, — звів брови Гум-гам.

Максим став казати, як страждає зараз Рич в кишені у Митіна: таке безпомічне, нещасне кошеня, не може навіть самостійно вилізти… Чи не можна його зробити звичайним котом, яким він був раніше?

Гум-гам клацнув пальцями, промовив “р-раз!” і, вдоволений, сказав:

— Рич живий, здоровий і біжить додому. Попроси в нього, будь ласка, за мене пробачення…

Він дістав з кишені синій камінь подорожувань.

— Не скучай, Максиме! — вигукнув Гум-гам, зникаючи.

Прибігши додому й побачивши Рича, Максим узяв кота на руки, почав гладити його, щось шепотіти. Незворушний Рич і вухом не повів. Начебто кілька хвилин тому він не сидів у тісній кишені.

…Старий Митін прикручував до дверей новий замок і зовсім забув, що носить із собою кошеня. Тільки-но Гум-гам сказав своє славнозвісне “р-раз!”, Митін відчув у кишені незвичайний тягар. Він устиг лише випростатися — перед очима в нього майнула жовта блискавка, і якийсь рудий звір побіг східцями вниз. Митін хотів був закричати, покликати дружину, але передумав. Звір скидався на кота, і дружина, певно, не здивувалася б. А пояснити, який зв’язок існує між котом, жовтим кошеням та рудим мамонтом, Митін ніяк не міг.

Він зітхнув, узяв викрутку й знову заходився вставляти замок, раз по раз озираючись через плече й буркочучи: “Чого це діти розбігалися?..”

На всіх сходах того вечора було чути легенькі кроки. На всіх поверхах перед дітьми самі по собі відчинялися двері. У всіх дверях шепотіли, дзвеніли, наспівували, бубоніли, мурмотіли, шелестіли, насвистували замкові щілини:

“Тра-та-та, тра-та-та, починається гра…”

“Там, на третім поверсі, кошенятко сіре…”

“Тринь-бринь-бриньки, гратись нам не ліньки…”

“П’ять та п’ять — іди стрибать…”

“Уві сні ти граєш, а як — і сам не знаєш…”

“Перед тим, як лягти спати, не забудьте політати…”

“Тра-та…”

Ці дзвони, шепотіння, бурмотіння чули ті, для кого співали замкові щілини, ті, перед ким від цього часу самі по собі відчинялися двері, ті, хто прокидається вночі, коли в дворі тужливо загавкає собака чи занявкає на східцях самотнє кошеня…

Ви вмієте гратися в теплоходи? У справжні, звичайно, а не в іграшкові. Ні? Що ж, напевне, ще не всі діти уміють гратися в теплоходи… Максим, Мишко та Сергій теж не вміли, аж поки не здибали Зайчика. Цього хлопчика звати Петьком, а прізвище його — Зайчиков, і він такий білоголовий, пухнастий, що так і кортить звати його Зайчиком.

Зайчик ходив по двору й чіплявся до дітей:

— Я не знаю, що мені робити.

— А що ти хочеш? — спитав його Максим.

— Нічого не хочу, — тихим голосом відповів Зайчик.

Він казав правду. Ще лежачи в ліжку, Зайчик подумав, що сьогодні не хоче нічого. І він никав по кімнатах, відмовившись від сніданку, а бабуся питала: “Чому ти не знаходиш собі місця?” Потім