Читати книгу - "Діти капітана Гранта, Жюль Верн"

Звідси дорога стала важка й навіть небезпечна: крутішали гірські схили, вужчали стежки-карнизи, страшніше зяяли прірви. Мули просувались обережно, похиливши голови долі, немов обнюхуючи землю. Їхали низкою, один за одним. Інколи, на крутих заломах, мадрина раптом зникала з очей, і маленький караван покладався тоді лише на далеке дзеленчання її дзвіночка. Часом примхливі закриви-ни дороги виводили загін на дві рівнобіжні стежки, й тоді катапас міг перекинутися Словом із своїми пеонами через провалля, що лежало між ними — ледве два туази завширшки, але завглибшки двісті.

Тут трави ще боролись проти кам’яно навали, але відчувалось: мінеральне царство перемагає рослинне. Близькість вулкана Антуко можна було вгадати по струмках застиглої червонястої лави, що наїжачилась гострими, немов голки, жовтими кристалами. Бескиди громадилися купами, нависали одні над одними, загрожуючи завалитися, проте не падали, попри всі закони рівноваги. Звичайно, природні струси повинні були дщо змінити їхній вигляд, а химерні нагромадження круч з пласкими вершинами, недоладні скісні горби, випнуті виступи свідчили, що для цього дикого гірського краю час остаточного осідання ґрунту ще не настав.

Дедалі важче ставало пізнавати дорогу. Майже безнастанні коливання Андського кістяка відміняють гірський рельєф, і тоді зникають розпізнавальні знаки. Тому катапас вагався; він зупинявся, оглядався навсібіч, вдивлявся в форму скель, шукав на крихкому камінні відбитки ніг індіанців. Але визначити напрям було неможливо.

Гленарван їхав услід за провідником. Він бачив і відчував — збентеження катапаса зростало в міру того, як гіршала дорога. Гленарван не наважувався його розпитувати і думав, можливо, не без підстав, що в погоничів, як і в мулів, є певний інстинкт — найкраще на нього й звіритися.

Катапас проблукав навмання ще з годину, весь час, проте, зіходячи вище на гору. Та врешті він зупинився. Загін став на дні вузького міжгір’я чи скорше ущелини — індіяни називають їх “кебрадос”. Стрімчаста порфірова скеля загородила вихід. Після марних розшуків проходу катапас зліз з мула і, схрестивши руки на грудях, очікував. Гленарван підійшов до нього.

— Ви заблудили? — спитав він.

— Ні, сер, — відповів катапас.

— Але ми не дійшли ще до Антукського перевалу?

— Ми на ньому.

— Ви не помиляєтесь?

— Не помиляюсь. Ось попіл од багаття, що його роз-, палювали індіанці, ось сліди, залишені отарою баранів, табуном лошиць.

— Виходить, вони пройшли цією дорогою?

— Так, але більше тут ніхто не пройде. Після останнього землетрусу перевал став неприступний.

— Для мулів, але не для людей, — втрутився майор.

— Це вже ваша справа, — відповів катапас, — я зробив усе, що міг. Якщо хочете, я з мулами поверну назад і шукатиму іншого проходу через Кордільєри.

— На скільки це нас затримає?

— Принаймні дні на три.

Гленарван слухав мовчки, розуміючи, що катапас ладен додержати угоди, але мули не можуть іти далі’. Однак коли погонич запропонував повернутися, Гленарван підійшов до своїх товаришів і запитав:

— Чи згодні ви йти далі, що б там не було?

— Ми хочемо йти за вами, — відповів Том Остін.

— І навіть попереду вас, — додав Паганель. — Про що, врешті, йде мова? Про те, щоб перебратися через гірський хребет, а спускатися положистими схилами по той бік незрівнянно легше! Внизу ми знайдемо аргентинських провідників — “бакеанос”, — котрі поведуть нас через пампу, і прудких коней, звиклих долати великі відстані. Отож рушаймо вперед без вагань!

— Рушаймо! — загомоніли всі.

— А ви не підете з нами? — звернувся Гленарван до катапаса.

— Я — погонич мулів, — відповів той. — Ваша воля.

— Обійдемось без нього, — мовив Паганель. — По той бік стіни ми знову натрапимо на стежки Антукського перевалу, і я ручуся, що виведу вас не гірше за найкращого місцевого провідника прямісінько до підніжжя Кордільєр.

Гленарван розрахувався з катапасом і відпустив його з пеонами й мулами. Зброю, приладдя і трохи харчів семеро мандрівників розподілили поміж себе. Ухвалили зараз же вирушити в дорогу і, коли буде потрібно, йти і вночі. Лівим схилом гір звивалась крута стежка, неприступна для мулів. Це був важкий і небезпечний шлях, але після напруженого двогодинного сходження на гору манівцями мандрівники знову вибралися на перевал Антуко.

Вони опинились, власне, неподалік од найвищого гребеня Кордільер, проте не знайшли ані протоптаної стежки, ані хоч яких проходів. Все навкруги було переворушено після останнього землетрусу, й доводилось видиратися наздогад до верховин гірського пасма. Не знайшовши дороги, Паганель дуже збентежився. Тільки тепер він збагнув, як важко буде їм зійти на вершини Кордільєр, що сягають пересічно від одинадцяти до дванадцяти тисяч шестисот футів. На щастя, стояло на годині, на небі — ні хмаринки; пора року сприяла подорожі. Зате взимку, від травня до жовтня [30] , такий схід був би неможливий. Мандрівники звичайно гинуть од страшенного холоду, а на тих, хто врятується від нього, чигає шалений ураган “темпоралес”, що лютує в цих місцях і рік у рік закидає нрірви Кордільєр численними жертвами.

Висхід тривав цілісіньку ніч. Підтягаючись на руках, видирались на майже неприступні площинки; стрибали через широкі й глибокі розколини; сплетені руки заступали мотузки, плечі правили за сходинки. Завзяті мандрівники скидалися на трупу клоунів, які демонстрували чудеса акробатики. Ось коли придалися сила Мюльреді й спритність Вільсона, що мали нагоду виявитися тисячі разів! Ці славні шотландці скрізь устигали; раз у раз їхня сміливість і відданість допомагали всьому загонові вийти із скрути й рухатись далі. Гленарван не спускав з ока малого Роберта, бо палка вдача хлопчика, його вік могли призвести до необачних учинків. Паганель поривався вперед з чисто французьким запалом. Щодо майора, то він посувався не швидко, не поволі, спокійний як завжди. Чи ж помічав він взагалі, що ось уже багато годин піднімається вище й вище? Хтозна. Можливо,