Читати книгу - "Інший вид, Алла Сєрова"

А потім Ані дістав із своєї скрині ті листки, рясно поцятковані якимись знаками, — і, низько уклонившись, віддав їх Золтанові.

— Що це? — Золтанові пальці обережно торкнули старі листки. — Дивний якийсь папір…

— Не папір, а папірус, мій пане! — Ані тонко всміхнувся. — Там, звідки я родом, немає такого паперу, як оце тут, але є такий очерет, з серця якого видобувають папірус, обробляють його і тоді вже пишуть. А ці тексти, князю, я віддаю тобі — бо я вдячний тобі за те, що ти дозволив мені, старому, дожити свої останні дні спокійно, не знаючи голоду і страху.

Золтан зачаровано дивився на купу папірусів, згорнутих у тугі сувої. Як же це прочитати? Може, Ані знає? Циган усе знає, то такий… Ось тільки погляд його наче глузливий. Чи то здалося? Ат, яка різниця, нехай дивиться, як собі хоче, а ще краще — забирається геть, бо Золтанові кортить докласти рук до тих старих крихких листків. Від них віє такою давниною, що й Ані, мабуть, не знає, хто й коли написав їх. І Золтан поклав собі будь-що розібратися в тому, що там написано.

Ані вклонився і вислизнув із князевих покоїв, промайнув повз Мілену, що сиділа за гаптуванням біля каміна. Мілена навіть голови не повернула в його бік, та рука затремтіла і голка вп’ялася в палець, краплина крові впала на гаптування.

— Ви поранились, красна княгине! — Ані стрепенувся і припав до ніг Мілени, аж та відсахнулася, не в змозі стримати огиди, яку викликав у неї цей чоловік. — Хіба можна бути такою необережною? Кров — це життя, моя пані, не можна отак лити її.

— Це лише краплина, — роздратовано відказала Мілена. — Йди, куди йшов, і не чіпай мене.

— Візьміть іншу голку, княгине. — Ані в’ється біля Мілени, як гадюка у траві. — Ця вже скуштувала вашої крові і колотиме вас. Не можна колоти такі чарівні пальчики.

Він узяв із рук княгині голку і з поклоном подав їй іншу. Мілена сердито глянула на нього.

— Ти й досі тут?!

— Вже йду, моя пані. Мені насправді час іти. Справи… Ах, яка краса, яка незрівнянна краса!

Та княгиня вже не чує його. Отам, в сусідній кімнаті, є Золтан, і хоч він майже не помічає її, та то дарма, адже й не проганяє? Отож. Всі йому заважають, і тільки Мілена вміє бути непомітною — і так само непомітно піклуватися про нього. Старий князь Алмош недаремно взяв її за невістку. Яке їй діло до бридкого старого цигана? Хоча, якби її воля, вона й на поріг не пустила його, собаками б зацькувала. Скільки люду померло останнім часом… Мілена пам’ятає пошесть, що забрала її батьків. Саме тоді вона, семилітня, блукала вимерлим краєм, шукаючи чогось їстівного, аж доки не викотилась під ноги коневі, на якому їхав князь Алмош. Хтозна, що тоді зворухнулося в душі жорстокого князя — чи то вигляд порожніх сіл та містечок, чи дими від спалюваних трупів, та Мілена опинилася в замку як вихованка, її вдягали й годували і вчили гаптувати, читати й танцювати — нарівні з князівнами, от і виросла вона князівною. І коли Алмош оголосив, що обрав її за дружину для Золтана, щастю її не було меж.

Золтан зачарував Мілену своїми задуманими очима, вона ніколи не знала, що хвилює його, про що він думає, але, боже ж ти мій, як вона кохала його! І нічого більше не бажала, як стати його дружиною, аби цілувати його задумливі очі, високе чоло, пестити його і піклуватися про нього. Щоправда, він, здається, не помічав цього. Іноді Мілені хотілося стати однією з його книжок, тоді б він напевне звернув на неї увагу…

А в сусідньому покої Золтан схилився над пожовклими листками, поцяткованими якимись маленькими малюнками.

— Як же це прочитати? Яка дивна мова… Треба було в цигана спитати.

Він розуміє, що сам нізащо не дасть собі ради з тими знаками, а прочитати їх кортить так, що аж! Може, якраз отут написано щось, що пояснює все навколо. Пояснює не так, як святі отці, Золтан не вірить їхнім казочкам про створення світу, вони й самі не тямлять, що белькочуть. Ні, має бути якесь інше пояснення.

— Любий, ти маєш відпочити.

Мілена. Золтан звів на неї очі — ні, вона не дратує його, вона його кохає. За що — невідомо, але кохає і піклується про нього, і клопочеться, аби справи йшли як слід, і вона така гарна! Та оці старі листки…

— Сонце моє, князю мій! — Мілена закохано дивиться в його очі. — Тобі треба поспати. Ти аж змарнів останнім часом. Ходімо спати, щастя моє, а вранці візьмешся за ці листки, ніде вони від тебе не подінуться.

Золтан розуміє, що дружина таки має рацію. Солодка млявість раптом увійшла в його тіло, і він дав відвести себе до ліжка.

Уві сні до нього вперше прийшла Хенхенет. І навчила його. І приходила щоночі, а потім Золтан чув її голос і вдень. Хенхенет, жриця Баст. Мертва жриця забутої богині.

Щось увійшло в її життя оце зовсім недавно. І від того трохи лячно і тепло в грудях. Аліна всміхається кутиками вуст, підводиться з піску, знову входить в потічок, аби змити пісок з підошов, каміння боляче впинається в босі ноги, та то пусте. Вона перестрибує на більший камінь, ледь не впустивши черевички, та її треноване тіло танцівниці добре вміє тримати рівновагу. Камінь теплий, змерзлим ногам гаряче, Аліна задоволено гмикає і вмощується на сонці. Знизу гріє гарячий камінь, зверху при пікає сонце, і Аліна нарешті задоволена. Вона не любить холоду, ще з інтернатівських