Читати книгу - "Долина жаху, Артур Конан Дойль"

швидко здобувають славу. Хоч де він з’являвся, його всюди впізнавали. За тиждень він став примітною особою в Шефтерів. Там мешкало ще десятеро чи дванадцятеро наймачів - робітники й прикажчики з крамниць, серед яких молодий ірландець помітно вирізнявся. Вечорами, коли вони збиралися разом, він першим жартував, був найкращим оповідачем, чудово співав,- одне слово, був народжений для товариства, немовби якоюсь магічною силою поширюючи довкола себе добрий гумор.

Але часом знову й знову, як і тоді, в залізничному вагоні, ним опановував раптовий шалений гнів, що змушував інших ставитись до нього з повагою й навіть із побоюванням. Він не приховував своєї ненависті до закону та його охоронців, чим приваблював одних і тривожив інших своїх товаришів.

Мак-Мердо був щиро захоплений дочкою господаря, що підкорила його серце з тієї хвилини, коли він уперше побачив її красу. Він не таївся зі своїм почуттям: уже другого дня він признався, що кохає її, й відтоді повторював те саме щодня, нітрохи не зважаючи на її відповіді, які мали позбавити його надії.

- У вас є хтось інший? - запитував він.- Тим гірше для нього! Нехай стережеться! Я не хочу через когось іншого руйнувати своє щастя! Кажіть «ні» скільки хочете, Етті, але настане день, коли ви скажете «так», і я досить молодий, щоб дочекатися цього.

Він був небезпечним залицяльником - зі своїм балакучим ірландським язиком та милою, лагідною вдачею, яка випромінювала те таємниче сяйво, що спочатку збуджує в жінки цікавість, а потім - кохання. Він розповідав про чудові долини графства Монаган, звідки приїхав, про далекий чарівний острів з його невеликими пагорбами та зеленими луками, які здавалися ще чарівнішими з цієї похмурої, засніженої місцини.

Потім Мак-Мердо розповідав про життя в північних містах, у Детройті, про лісові табори в Мічигані і нарешті - про Чикаго, де працював на заводі. Він натякав на щось романтичне, на якісь давні події, що сталися з ним у тому великому місті,- такі дивні й таємничі, що сказати, що саме то було, він не міг. Із жалем згадував, що змушений був обірвати давні знайомства, швидко виїхати й закінчити свої мандри в цій сумній долині. Етті слухала його; її темні очі повнилися жалем та співчуттям - ці два почуття так швидко й так природно переростають у кохання.

 

 

* * *

 

Мак-Мердо дістав тимчасову посаду в конторі - він був освіченою людиною. Ця робота забирала в нього більшу частину дня, тож він ніяк не знаходив нагоди відрекомендуватися голові тутешньої масонської ложі. Однак незабаром йому нагадали про це. Якось увечері його відвідав Майк Скенлен - колишній його попутник. Скенлен - низенький, гостровидий, нервовий чоловічок із чорними очима - був, здавалося, радий побачитись з ним. Випивши дві склянки віскі, він пояснив мету своїх відвідин.

- Я запам’ятав вашу адресу, Мак-Мердо,- сказав він,- і наважився провідати вас. Мені дивно, що ви досі не побували в майстра. Чому ви не зайшли до Мак-Ґінті?

- Я шукав роботу. Мав свій клопіт.

- Вам усе одно треба знайти час, щоб завітати до нього. О Боже! Ви просто дурень, що не побували в майстра першого ж дня, коли приїхали! Якщо ви скривдите його... ні, ні, годі!

Мак-Мердо здивовано всміхнувся.

- Я був членом ложі понад два роки, Скенлене, але ніколи не чув про такі суворі правила.

- Може, в Чикаго їх і немає.

- Але ж тут те саме товариство.

- Справді?

Скенлен довгим, уважним поглядом озирнув Мак-Мердо. В його очах промайнула тривога.

- Хіба ні?

- Через місяць ви скажете це мені самі. Я чув, що після того, як я вийшов з вагона, ви мали розмову з полісменами.

- Звідки ви це знаєте?

- О, в нас про все дізнаються швидко - і про добре, і про лихе.

- Так, я справді сказав цим псюрам, що про них думаю.

- Їй-бо, ви припадете Мак-Ґінті до серця!

- Хіба він теж ненавидить поліцію?

Скенлен вибухнув сміхом.

- Підіть і побачтеся з ним, друже,- сказав він нарешті.- Але стережіться, щоб разом з поліцією він не зненавидів і вас! Тож послухайте дружньої поради і негайно йдіть до нього!

 

 

* * *

 

Випало так, що того самого вечора Мак-Мердо мав іншу, ще настійливішу розмову, яка звернула його думки в цьому напрямку. Чи добрий німець помітив увагу, яку виявляв його наймач до Етті, чи просто його залицяння стали надто вже настирливими,- хай як там було, але господар покликав молодика до своєї кімнати й почав розмову навпростець.

- Мені здається, містере,- почав він,- що вам припала до душі моя Етті. Це правда чи я помиляюсь?

- Так, правда,- відповів молодик.

- Тоді я мушу сказати вам, що ви запізнилися. Дехто вже перейшов вам дорогу.

- Вона говорила мені про це.

- Що ж, вона сказала правду. А чи казала вона, хто це такий?

- Ні. Я питав, але вона не відповіла.

- Отож! Не відповіла, бо не хотіла лякати вас.

- Лякати? - Мак-Мердо спалахнув гнівом.

- Так, друже! Його не сором боятись. Це Тедді Болдвін.

- І хто ж він, у біса, такий?

- Начальник Чистіїв.

- Чистії? Я вже чув про них. Тільки й чути - Чистії там, Чистії тут, і все пошепки! Чого ви всі боїтеся? Хто вони, ті Чистії?

Господар понизив голос, як і кожен, хто зачіпав у розмові цю страшну тему.

- Чистії,- відповів він,- це стародавній масонський орден.

Молодик вибалушив очі.

- Але ж я й сам масон.

- Ви? Якби я знав про це, то нізащо не пустив би вас до себе - навіть за сотню доларів на тиждень.

- Чому ж ви не любите цей орден? Це товариство милосердя й добра - принаймні так говорять його правила.

- Десь-інде, може, й так. Але не тут!

- А тут?

- Це товариство вбивць - ось що це таке.

Мак-Мердо засміявся.

- А де докази?