Читати книгу - "Микола Джеря, Нечуй-Левицький"

Матню ви­тяг­ли на са­мий бе­рег: там ду­же бор­сав­ся де­ль­фiн, чи морська сви­ня. Во­на бу­ла та­ка здо­ро­ва, що заб­род­чи­­ки не мог­ли її ви­тяг­ти жи­вою i по­ча­ли лу­пить по го­ло­вi дов­биш­ка­ми. Дельфiн зом­лiв, i йо­го ви­ки­ну­ли на бе­рег, мов чор­ну ко­пи­цю. Морський кiт гост­рим хвос­том по­рi­зав од­ну пiд­са­ку й обш­мульгав од­но­му ри­бальцi но­гу.

- Добра то­ня! Не­ма де прав­ди дiть! - крик­ну­ли ри­бал­ки. - Па­не ота­ма­не, справ­ляй мо­го­рич!

Перша то­ня бу­ла вся ота­манська. Та то­ня, що її тяг­ли не­да­леч­ко од ку­ре­ня, цеб­то од до­му, зва­лась до­ма­хою. Це бу­ло та­ке її наз­ви­ще.

Кухар наб­рав ри­би в ноч­ви i по­нiс до ку­харсько­го ку­ре­ня го­ту­вать ве­че­рю. Ри­бу поз­би­ра­ли в здо­ро­вi шап­ли­ки й цеб­ри­ки, i всi ри­бал­ки пiш­ли на пе­ре­сип до ку­ре­ня пи­ти мо­го­­рич та ве­че­рять.

Високо ле­тi­ло по­лум'я пiд ка­за­на­ми, аж ли­за­ло язи­ком бан­ти­ну. Су­хий оче­рет трi­щав i бриз­кав iск­ра­ми; дим ва­лу­вав клуб­ка­ми вго­ру. Ри­ба ки­пi­ла в ка­за­нi, а кру­гом ка­за­на на дзиг­ли­ках си­дi­ли ри­бал­ки й су­ши­ли на со­бi ко­ло вог­ню мок­рi со­роч­ки. З со­ро­чок йшла па­ра. Тим ча­сом ота­ман час­ту­­вав ри­ба­лок го­рiл­кою. Чар­ка пе­ре­хо­ди­ла з рук у ру­ки. Ку­хар мi­шав огонь дов­гим пок­ра­си­чем. Огонь па­лав. Як ве­че­ря бу­ла го­то­ва, ку­хар швид­ко пос­та­вив пе­ред заб­род­чи­ка­­ми стяб­ла з свi­жою ри­бою й на­лив у мис­ку "стор­ча­ка", це­б­то юш­ки.

Рибалки ве­че­ря­ли ко­ло ба­гат­тя. На фо­нi чор­ної но­чi всi во­ни так бi­лi­ли про­ти вог­ню, нi­би во­гонь про­ни­зу­вав їх наск­рiзь, нi­би во­ни бу­ли ви­ли­тi з бi­ло­го про­зо­ро­го скла.

Рибалки бу­ли ве­се­лi, жар­ту­ва­ли, драж­ни­ли один од­но­го прiз­ви­ща­ми. Од­но­го ри­бал­ку з та­ким здо­ро­вим но­сом, як ци­бу­ля, прод­раж­ни­ли Ци­бу­лею, дру­го­го - Пе­ре­пе­ли­цею, тре­тього - За­де­рих­вос­том. Iн­ших драж­ни­ли так, що й ка­зать не го­диться. Один Ми­ко­ла си­дiв смут­ний, по­хи­лив­ши свою чор­но­во­ло­су го­ло­ву. Жит­тя у заб­родськiй ва­та­зi зда­ва­лось йо­му луч­чим, нiж на са­хар­нях, нiж у Вер­бiв­цi в ли­хо­го па­на. Ота­ман був чо­ло­вiк свiй, не пан. Їжi, по­жив­ку бу­ло до­во­лi, та тiльки ду­ма про Ни­ми­до­ру не ви­хо­ди­ла в йо­го з го­ло­ви. "I що во­на по­роб­ляє, без­щас­на, з ма­лою ди­ти­ною, з ста­рою ма­тiр'ю? Чи жи­ва во­на, чи здо­ро­ва? Чи вер­неться вiн ко­ли-не­будь до неї, чи по­ба­читься ко­ли з нею на цiм свi­тi?"

Край не­ба ви­ко­ти­лась, нi­би з мо­ря вип­ли­ла, блис­ку­ча вра­нiш­ня зо­ря, а за нею по­ча­ло чер­во­нiть не­бо. Мо­ре сто­яло ти­хе i гла­деньке, як скло. Ри­бал­ки ро­зiй­шлись по ку­ре­нях спа­ти. Де­кот­рi по­па­да­ли на зем­лi ко­ло ба­гат­тя i зах­роп­ли, аж пi­сок зад­виг­тiв пiд ни­ми.

Через кiлька день ота­ма­но­ва жiн­ка та доч­ка ви­вез­ли во­зом харч для заб­род­чи­кiв. До ота­ма­но­во­го ху­то­ра бу­ло не­да­ле­ко навп­рос­тець, по пе­ре­си­пi та по­за озе­ром.

Мокрина знi­ма­ла хлiб з во­за й кла­ла на прос­те­ле­не на тра­вi ряд­но, її чор­нi ко­си лис­нi­ли на сон­цi, мов чор­нi лис­ню­чi га­дю­ки, а чер­во­не на­мис­то ще по­бiльшу­ва­ло рум'янець на її що­ках. Лег­кий стан гнув­ся, як то­по­ля на вiт­рi, то­дi як во­на дос­та­ва­ла хлiб з во­за i кла­ла йо­го на ряд­но.

- Позабирай у вiз ри­бу та ве­зи у мiс­то на про­даж, - про­мо­вив ота­ман до жiн­ки. - А ти, Мок­ри­но, зос­та­вай­ся на ха­зяй­ст­вi.

- А хi­ба ж я не втрап­лю до го­ро­да, чи що? - про­мо­ви­ла Мо­к­ри­на ве­се­ло i ду­же смi­ли­во. - Не­хай ма­ти ха­зяй­ну­ють до­­ма, а я тро­хи проїжджусь у го­род. Оце хо­чу наб­рать со­бi на но­вий кер­сет в крам­ни­цi.

- Про ме­не, їдь, - ска­зав батько. Вiн знав, що доч­ка пос­та­вить на своєму, ко­ли то­го схо­че, i не спе­ре­чав­ся.

Мокрина поск­ла­да­ла на ряд­ни­нi хлiб i зир­ну­ла на ри­ба­лок очи­ма, не­на­че блис­кав­кою. Во­на вгле­дi­ла Ми­ко­лу, i все її ли­це до са­мих брiв нi­би зай­ня­ло­ся. Ми­ко­ла поз­до­ров­шав на чис­то­му морсько­му по­вiт­рi й пок­ра­щав. Чор­нi бро­ви, чо­р­нi ву­са за­па­ли­ли сер­це мо­ло­дої дiв­чи­ни. Мок­ри­на не ба­­чи­ла на своєму вi­ку та­ко­го гар­но­го бадьорис­то­го чо­ло­вi­ка, та­ких чор­них брiв, та­ких блис­ку­чих ка­рих очей.

Микола гля­нув на її мо­ло­де ли­це й чо­гось при­га­дав со­бi Ни­ми­до­ру. Вiн не­на­че по­ба­чив її ту­теч­ки на сте­пу, по­ба­чив нi­би її всю до са­мих ма­леньких пруж­кiв ли­ця: по­ба­чив пов­ний вид, чор­нi бро­ви, на­вiть ве­ли­ку хуст­ку на го­ло­вi й чер­во­не на­мис­то на шиї з ду­ка­чем. Се­ред фаб­рицьких ма­шин, се­ред фаб­рицько­го га­ла­су вiн був по­чав її тро­хи за­бу­вать, але тут край ши­ро­ко­го мо­ря, на вольно­му сте­пу, на чис­то­му по­вiт­рi в йо­го сер­цi знов про­ки­ну­лось давнє щас­тя й на­вер­ну­ло сльози на очi.

"Дiвчино-горлице! Ко­ли б ти зна­ла, яко­го жа­лю ти ме­нi зав­да­ла!" - по­ду­мав Ми­ко­ла, гля­нув­ши на Мок­ри­ну.

Мокрина заб­ра­ла ри­бу, про­вор­но ско­чи­ла на вi­зок, мов сте­по­ва ко­за, i поїха­ла до­до­му по­над озе­ром. Ми­ко­ла дов­го ди­вив­ся слiд­ком за нею, як си­нiв од­да­ле­ки на во­зi її кер­сет i чор­нi­ли ко­си на го­ло­вi про­ти ве­чiрнього сон­ця.

Сонце впа­ло в степ за оче­ре­том i по­гас­ло, а з ли­ма­ну ви­ко­тив­ся чер­во­ний мi­сяць i пус­тив на во­ду ши­ро­ку iск­ря­ну стеж­ку. Над­во­рi тем­нi­ша­ло. Ввесь степ, i ли­ман, i озе­ро, i мо­ре - все за­ку­та­лось в який­сь ча­рiв­ний ти­хий свiт, по­ви­лось про­зо­рим си­зим ту­ма­ном. Ши­ро­кий прос­тiр, ши­ро­кий без краю виг­ляд на­вiв на Ми­ко­лу важ­кi ду­ми. Огонь пiд ка­за­ном па­лав; дим бi­лiв клуб­ка­ми про­ти мi­ся­ця. Стов­пи з бан­ти­ною чор­нi­ли в ди­му. Заб­род­чи­ки жар­ту­ва­ли, смi­ялись, а Ми­ко­лi бу­ло не до смi­ху, не до жар­тiв. "Чи не вер­ну­тись би до Вер­бiв­ки та заб­ра­ти в сте­пи, жiн­ку, й ма­тiр, i доч­ку?" - не раз ду­мав та га­дав вiн; але як зга­дав, скiльки вiн прой­шов то­го сте­пу, скiльки по­ми­нув сiл, мiс­те­чок, ярiв та лi­сiв, як зга­дав сво­го па­на, то й мах­нув ру­кою.

Рибалки прод­раж­ни­ли Ми­ко­лу Смут­ком.

Настало душ­не, га­ря­че лi­то. Ри­би ло­ви­лось все мен­ше та мен­ше. Ота­манська доч­ка час­тi­ше та час­тi­ше на­вi­ду­ва­лась на бе­рег, та все тро­хи нi­би чiп­ля­лась до Ми­ко­ли. Це за­ли­цян­ня усiм ки­ну­лось в очi, на­вiть батько­вi.

VI

Як ми­ну­ло лi­то, ота­ман по­чав дi­ли­тись за­ро­бiт­ком: взяв со­бi по­ло­ви­ну, а дру­гу од­дав грiш­ми заб­род­чи­кам. Влов був ду­же доб­рий. Ри­бал­ки за­ро­би­ли чи­ма­ло гро­шей i за­ду­ма­ли по­гу­лять. Во­ни всею ва­та­гою пiш­ли в Акер­ман, посп­рав­ля­ли со­бi но­вi свит­ки, а де­кот­рi по­ши­ли си­нi су­кон­нi жу­па­ни, по­ку­пи­ли яс­нi чер­во­нi одеськi по­яси, но­вi сму­ше­вi шап­ки; по­тiм най­ня­ли му­зи­ки i з му­зи­ка­ми, з це­ре­мо­нiєю пе­рей­шли го­род i прис­та­ли ко­ло од­но­го шин­ку. Пов­би­ра­нi в но­ву оде­жу, по­пiд­пе­ре­зу­ва­нi чер­во­ни­ми по­яса­ми, во­ни гор­до й пиш­но йшли по ву­ли­цi на га­ря­чо­му сон­цi, по­на­дi­вав­ши шап­ки на­ба­кир. Їх чер­во­нi ши­ро­кi по­яси чер­во­нi­ли на сон­цi, як жар, а дов­гi кiн­цi по­ясiв з то­роч­ка­ми те­лi­па­лись аж ниж­че од ко­лiн.

Рибалки по­сi­да­ли цi­лою