Читати книгу - "Князь Єремія Вишневецький, Нечуй-Левицький"

Єремія ре­пе­ту­вав, кри­чав не своїм го­ло­сом. Го­лос йо­го дійшов до най­ви­щих нот. Він бігав по світлиці, тро­хи не ліз на стіни, ча­сом кру­тив­ся на од­но­му місці. Очі бли­ща­ли й кру­ти­лись у віках.

Гризельда те­пер пе­ресвідчи­лась, що нічо­го не вдіє, що не з її хис­том ус­ми­ри­ти Єремію, зло­ми­ти йо­го во­лю. Во­на мах­ну­ла ру­кою, важ­ко зітхну­ла й вий­шла з за­ли. Па­те­ри єзуїти мусіли за­раз виїха­ти з Лу­бен. Тим ча­сом, тро­хи зас­по­коївшись, Єремія звелів осідла­ти ко­ня й поїхав до ка­зарм мушт­ру­ва­ти своє військо. Після муштрів він про­хо­лов, вер­нув­ся в па­лац не­озвіре­ний і сів за обід.

- Оце я зга­дав про тих єзуїтів, про їх прис­та­ван­ня до ме­не з про­па­ган­дою. Ти, Гри­зельдо, дурнісінько сер­диш­ся на ме­не. Мені не ви­па­дає на­пус­ка­ти сю­ди єзуїтів та бен­те­жи­ти хлопів та ченців. А ко­ли хоч, то ста­вай до цього діла ти са­ма: зап­ро­вад­жуй польську мо­ву в дворі, на­вер­тай двірських бабів та шлях­тя­нок на ка­то­лицьку віру, зап­ро­шуй собі до по­мочі домініканів, але робіть діло ти­хо, без­го­лос­но, по­ма­леньку, по­ти­хеньку, без га­ла­су, щоб не спо­ло­ха­ти лю­дей. Ти прис­таєш на це?

- Де вже не прис­та­ти на це! Я дав­но на це прис­та­ла сер­цем, бо то діло свя­те. Мені ще у Вар­шаві па­те­ри єзуїти да­ли та­ке на­пут­ницт­во, - ска­за­ла Гри­зельда вже зовсім спокійним го­ло­сом.

- От і ма­ти­меш діло й роз­ва­гу в цих пу­щах. А тим ча­сом над­хо­дить день моїх іме­нин. Я зап­ро­сив з Вар­ша­ви ба­га­то ви­со­ких гос­тей, щоб по­ка­за­ти їм свій па­лац, своє оце жит­ло. Час би вже го­ту­ва­тись до то­го праз­ни­ку­ван­ня, - ска­зав Єремія.

- І справді вже час, - ска­за­ла Гри­зельда. - До іме­нин зос­та­лось кільки тижнів.

- Треба при­вез­ти з Ніжи­на му­зи­ки. Тре­ба все на­ла­го­ди­ти на ве­ликі вло­ви. Шлях­та лю­бить вло­ви, а тут дібро­ви дивні! Ди­чи­ни си­ла! На­ля­каємо тро­хи схиз­ма­тицьких ченців по мо­нас­ти­рях ро­га­ми, тру­ба­ми та муш­ке­та­ми.

- Чи бо­чок з ви­ном й досі не прис­та­ви­ли на підво­дах з Києва? - обізва­лась Гри­зельда.

- Ні. А до нас же наїдуть такі, що їм тільки нас­та­чай ви­на. Приїде до­ко­неш­не ста­рий п'яни­ця гетьман Ми­ко­лай По­тоцький, а гетьман Ко­нец­польський, пев­но, при­ве­зе роз­би­ша­ку і зав­зя­то­го п'яню­гу Самійла Ла­ща, сво­го люб­чи­ка. На цього од­но­го тре­ба пос­та­чи­ти ба­рил зо двоє, - ска­зав Єремія.

«А тим ча­сом тре­ба б вструг­ну­ти якусь фа­цецію для польських маг­натів, тре­ба ви­га­да­ти щось нез­ви­чай­не й втішне, щоб за­ба­ви­ти та втіши­ти панів. Во­ни люб­лять вра­жа­ти своїх гос­тей яко­юсь нес­подіван­кою, чимсь нез­ви­чай­ним, фан­тас­тич­ним, та ще щоб во­но нез­ви­чай­но до­ро­го кош­ту­ва­ло і ви­ма­га­ло ве­ли­ких сил, ве­ли­кої праці, і бу­ло по­каз­не, навіть чу­дер­нацьке, навіть страш­не, яке от, приміром, ви­га­ду­вав Не­рон, за­си­па­ючи квітка­ми до стелі гос­тей з го­ло­вою за бен­ке­том за сто­ла­ми». Дов­го ду­мав князь Єремія, хо­дя­чи по залі. Він вий­шов на бал­кон і ки­нув бай­дуж­ни­ми очи­ма на го­ри. Йо­му впа­ла в очі Ли­са безліса го­ра. Він при­га­дав, що ко­лись Гри­зельда го­во­ри­ла йо­му, яка гар­на бу­де та го­ра взим­ку се­ред чор­них лісів, ко­ли її вкриє білий сніг.

- О! Це ж бу­де нез­ви­чай­на панська фа­цеція! Швид­ко бу­де спасівка. Зроб­лю я в спасівку зи­му: об­сип­лю усю Ли­су го­ру сіллю, по­сип­лю до неї й шлях сіллю й по­ве­зу маг­натів на сан­ках на Ли­су го­ру у спасівку. На сан­ках у спасівку на вло­ви! Це ж бу­де ди­во, вар­те кня­зя Виш­не­вецько­го. Маг­на­ти по­витріща­ють очі з то­го ди­ва.

«Але це все тре­ба ро­би­ти по­тай од Гри­зельди, щоб і її вра­зи­ти нес­подіва­ним ди­вом», - по­ду­мав Єремія. І він за­раз ско­чив на ко­ня, побіг до сво­го уп­ра­ви­те­ля, вик­ли­кав йо­го з ха­ти і на са­моті ниш­ком звелів йо­му розісла­ти слуг на усі чу­мацькі шля­хи, пе­рей­ма­ти чу­маків з ма­жа­ми солі, за­ку­по­ву­ва­ти в їх сіль і зси­па­ти її в здо­рові ко­мо­ри та повітки десь да­ле­ченько од па­ла­цу в місті, на­чеб­то зад­ля війська.

Настала спасівка. Наб­ли­жав­ся день Єреміїних іме­нин.

Військові розвідчи­ки, вис­лані Єремією в сте­пи виг­ля­да­ти гос­тей, при­вез­ли звістки, що гості вже їдуть. Єремія звелів підня­ти на баш­тах фла­ги. Му­зи­ки ста­ли на здо­ро­во­му бал­коні, що вис­ту­пав на подвір'я, й жда­ли. На баш­тах звер­шеч­ку сиділи виг­ля­дачі й виг­ля­да­ли гос­тей. Во­ни по­да­ва­ли звістку з баш­ти, ма­ха­ючи фла­га­ми і крик­нув­ши, що в сте­пу підня­ла­ся ку­ря­ва, що на шля­ху з'яви­лась ка­ре­та яко­гось гос­тя. Тільки яка ка­ре­та в'їжджа­ла в двір, му­зи­ки за­раз гра­ли ве­се­ло­го мар­ша, і маг­нат ви­хо­див з ка­ре­ти під му­зи­ку мар­шу. На ґанку сто­яв Єремія по­руч із Гри­зельдою й віта­ли своїх ви­со­ких гос­тей.

От у першій ка­реті при­був гетьман Ми­ко­лай По­тоцький, отілий та си­вий з вип­ну­ти­ми сіри­ми ка­ла­мут­ни­ми очи­ма. Білий та спанілий на ви­ду, але ду­же бро­ва­тий та ока­тий, з гру­бим об­во­дом ли­ця, з товс­ти­ми на­суп­ле­ни­ми ру­ди­ми бро­ва­ми, з товс­ти­ми си­ню­ва­ти­ми гу­ба­ми, По­тоцький був схо­жий зда­ле­ки на здо­ро­во­го спаніло­го хло­па, приб­ра­но­го в до­ро­гий кун­туш та в жовті сап'янці. Тільки товсті та довгі здо­рові ву­си, що вкри­ва­ли тінню об­го­ле­не брус­на­те підборіддя, та гор­да пос­та­ва над­да­ва­ли йо­му вид маг­на­та. По зак­ри­вав­ле­них чер­во­них очах бу­ло знать, що він і в до­розі був на похміллі. Шап­ка з чер­во­ним ок­са­ми­то­вим верш­ком, пе­ро на шапці, об­си­па­не брильянта­ми, до­ро­га кри­ва шаб­ля над­да­ва­ли йо­го пос­тавній фігурі сміли­вий ли­царський вид. В чер­во­ну­ва­тих сірих очах ми­га­ли іскор­ки і ви­яв­ля­ли йо­го люті но­ро­ви та жорс­токість.

- Вітаю вельмож­но­го кня­зя в йо­го гос­поді й поз­до­ров­ляю з іме­ни­на­ми! - крик­нув Ми­ко­лай По­тоцький, про­вор­но вис­ка­ку­ючи з ка­ре­ти.

- Спасибі, я ду­же вдяч­ний, яс­но­вельмож­ний гетьма­не, за лас­кавість до ме­не й до мо­го до­му! - ска­зав Єремія, по­да­ючи ру­ку По­тоцько­му, кот­рий пря­му­вав до йо­го, по­важ­но ви­хо­дя­чи до две­рей по ши­ро­ких східцях. По­тоцький тричі поцілу­вав­ся навх­рест з Єремією.

- Ну та па­лац же в яс­но­вельмож­но­го кня­зя! Ні один маг­нат в Польщі та в Литві не має та­ко­го па­ла­цу. За­ло­мив кня­жий па­лац і ко­ролівські па­ла­ци, - ска­зав По­тоцький.

З ка­ре­ти вис­ко­чив небіж ста­ро­го По­тоцько­го Сте­фан По­тоцький, той са­мий, що до­би­вав ко­заків в Лу­бен­щині після виїзду дядька в Пруссію. Це був мо­ло­дий пов­но­ви­дий хло­пець, жва­вий та верт­кий, пиш­но уб­ра­ний в кольоро­ве уб­ран­ня.

- Просимо ж до по­коїв та вип'ємо по куб­кові ви­на після важ­кої та дов­гої до­ро­ги до моєї гос­по­ди, - про­сив гос­по­дар По­тоцько­го.

Потоцькі привіта­лись з Гри­зельдою, поцілу­ва­ли її в ру­ку і пішли в ниж­чий етаж. В по­ко­ях