Книги Українською Мовою » 💙 Класика » Земля, Ольга Кобилянська 📚 - Українською

Читати книгу - "Земля, Ольга Кобилянська"

321
0
18.05.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Земля" автора Ольга Кобилянська. Жанр книги: 💙 Класика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 24 25 26 ... 98
Перейти на сторінку:
class="p">- Так, ве­се­лий, як хло­пець! - пов­то­ри­ла май­же ме­ха­ніч­но.- Але те­пер, Ми­хай­ле, ди­ви­ся! Ви­диш ти «сусідній» ліс, що че­пить по­за­ду баг­нис­тої ле­ва­ди ме­жи бур­де­ем і ве­се­лим хлоп­чиськом? Таємний і страш­ний, ви­диш ти? Він від­да­ле­ний доб­рий ку­сень від ва­шо­го бур­дея; ти се знаєш, Ми­хай­ле, се «сусідній» ліс! - до­да­ла, чуд­но зво­ру­ше­на, май­же не­терп­ли­во, і в її го­лосі про­бив­ся нес­ка­зан­ний біль, і мов слізьми зат­ремтіло.

- Перед тим лісом, хоч він не­ве­ли­кий, бо­юся я все стра­шен­но. Вдни­ну й ве­чо­ром, Ми­хай­ле. Не мо­жу ту­ди пе­ре­хо­ди­ти, щоб не прис­ко­ри­ти кроків. Ме­не тяг­не ту­ди й же­не звідти. Мені на плач зби­рається, ко­ли по­ба­чу­ся там са­ма… Я стра­шен­но бо­юся… де­ре­ва такі темні… во­но так страш­но… я не знаю… я не знаю…


Вона го­во­ри­ла, пе­ре­хи­лив­ши­ся лег­ко впе­ред. Ши­ро­ко ство­рені, май­же витріщені очі від то­го лісу не зво­дя­чи, не­на­че ма­ла візію, [60] дер­жа­лась од­ною ру­кою йо­го і, зда­ва­ло­ся, бу­ла всіма змис­ла­ми там, у да­ле­чині, ко­ло зга­да­но­го лісу.


- Все… во­но мені… так… ко­ли… я там…- го­во­ри­ла розірва­но й бо­яз­ко.- Ко­ли див­люсь… ту­ди… А… нині… де во­но так яс­но… ди­ви­ся… як яс­но… нап­ро­чуд… яс­но… Звідти іде щось! - скри­ча­ла на­раз не­са­мо­ви­то в дикім пе­ре­ля­ку.- На те­бе й на ме­не!…


Кинулася до нього су­до­рож­не і, мов ос­ло­ню­ючи йо­го, об­хо­пи­лась йо­го бур­ли­во ру­ка­ми і при­тис­ну­ла­ся ли­цем до нього. Слід за тим по­па­ла в кон­вульсив­ний плач, що йо­го при­во­дить із со­бою лиш нес­подіва­ний, не­са­мо­ви­тий пе­рест­рах.


Майже в тій самій хвилі обвів і він її ру­ка­ми. Йо­го прой­ня­ло хо­ло­дом, во­лос­ся ста­ну­ло йо­му ду­бом. Три­мав її міцно, при­тис­нув­ши до се­бе, і витріщив­ся гост­рим пог­ля­дом в ука­за­ний нап­рям. Він не бо­яв­ся і не ба­чив нічо­го. Йо­го бур­дей, до яко­го мав не­ба­вом вер­та­ти­ся, ле­жав спо­коєм по­ви­тий і справді, мов ску­ле­на ста­ренька в намітці, ос­ло­не­ний зза­ду гус­тою де­ре­ви­ною, а там далі, нап­ра­во, за баг­нис­тою ле­ва­дою, на тлі, де здійма­ли­ся легкі про­зорі імли й не­на­че на гра­ниці дру­го­го се­ла, ле­жав сам для се­бе «сусідський» ліс. Чу­жий, не­ве­ли­кий і лиш рідко по­бе­реж­ни­ка­ми звіду­ва­ний. Не­на­че доб­ро без влас­ти­те­ля, де кож­ний міг ог­ра­бу­ва­ти де­ре­во й до­волі час­то ог­ра­бу­вав, так ле­жав він.


Він знав йо­го аж над­то доб­ре. Зру­бу­вав там у нім ча­сом су­хе гілля, кілля до пло­та й пе­ре­во­див не од­ну ніч в йо­го гли­бині. Але те­пер не ба­чив нічо­го. Йо­му й не впа­ло там нічо­го в очі. Ні вдни­ну, ні вночі, і во­на ма­ла, пев­но, лиш пус­тий при­вид.


- Ти дівчи­на,- ус­по­ко­ював її рівним го­ло­сом, але наг­лий пе­ре­по­лох, який пе­рей­шов від неї на нього, дзвенів ще й у йо­го го­лосі,- і то­му боїшся! Пе­рех­рес­ти­ся! Бог з на­ми, і я про­ве­ду те­бе аж до­до­му. Там не­ма нічо­го, і тобі лиш щось при­виділо­ся. То бу­ла мря­ка.


- Се не бу­ла мря­ка! Во­но летіло крізь мря­ку! - го­во­ри­ла розірва­но і хли­па­ючи, підніма­ючи на хви­лю го­ло­ву й див­ля­чись йо­му пе­ре­ко­ну­юче і за­ра­зом з до­ко­ром в об­лич­чя.- Во­но летіло… на ме­не… і на… те­бе!


Нараз ур­ва­ла. За­вер­ну­ла звільна, не­на­че не­ви­ди­мою, зрос­та­ючою міццю си­лу­ва­на, го­ло­ву знов прос­то в си­ня­вий, освітле­ний нап­рям, де на по­лях, що зни­жу­ва­ли­ся, темніли­ся те­пер оази лісів… Ди­ви­лась ту­ди хви­лю виг­ре­бу­щи­ми, за­ля­ка­ни­ми очи­ма, з болісно змор­ще­ни­ми бро­ва­ми, не звер­та­ючи ні пог­ля­ду, ні го­ло­ви ані на хви­ли­ноч­ку від то­го місця. На­раз об­хо­пи­ла пальця­ми йо­го рам'я міцніше. По­ча­ла мов у бо­лю стог­на­ти, а відтак лег­ко зой­ка­ти:


- Вже знов… вже знов…- а відтак скри­ча­ла, як пер­ше, з не­са­мо­ви­тим пе­рест­ра­хом: - Знов ле­тить!


Він пірвав її з со­бою.


Вона пла­ка­ла го­лос­но, а він смер­тельно пе­ре­ля­кав­ся.


- Ходи! - клик­нув, хрес­тя­чи­ся та дзво­ня­чи зу­ба­ми.- Тут не­чис­те місце! Хо­ди! - І, підняв­ши з землі гри­би, що во­на в пе­рест­ра­ху опус­ти­ла, об­вив її ру­кою й по­тяг­нув дальше.


Ішли, при­ту­лив­шись тісно од­не до од­но­го, між ви­со­ким збіжжям.


Вона ути­ра­ла очі ру­ка­вом, ог­ля­да­ючись раз по раз бо­яз­ко по­за се­бе, пе­ре­ма­га­ючи все на­но­во нап­ли­ва­ючий плач, і йшла пос­луш­но за ним, ко­ли місця­ми му­сив сам сту­па­ти вузькою стеж­кою.


- Не вер­тай сею до­ро­гою! - про­си­ла бла­га­ючим го­ло­сом і при­тис­ка­ючи йо­го ру­ку до се­бе.- Я бо­юся!


- Мені не ста­неться нічо­го, го­луб­ко! - відповів рівним, по­важ­ним то­ном.- Мені не страш­но! Я не бо­юся!


- Тут щось не­чис­те… на те­бе й на ме­не, Ми­хай­ле,-про­мо­ви­ла в розірва­них ре­чен­нях, ту­ля­чись тісніше до нього.- Я се виділа те­пер!


- Що ти та­ке виділа?


- Щось страш­но­го, не знаю на­пев­но що! Щось прест­раш­но­го… зак­ри­вав­лені, вог­няні шма­ти… з дво­ма роз­жа­ре­ни­ми, не­са­мо­ви­ти­ми очи­ма, що збли­жа­лись до нас у ша­леній ско­рості. І так ско­ро, як во­но летіло до нас ураз із лісом, так са­мо ско­ро зник­ло. Бо­же, що се мог­ло бу­ти?!


Його прой­ня­ла дрож, і він пе­рех­рес­тив­ся. Був за­бо­бон­ний, як батько й ма­ти, як вза­галі більша часть лю­ду йо­го се­ла.


- Місячні ночі все та­ке з со­бою при­во­дять! - ска­зав опісля в по­учнім тоні, щоб во­на ус­по­коїла­ся.- Але во­но не мо­же хре­ще­но­му чо­ловікові за­подіяти ли­ха! Ади, там не­да­ле­ко пансько­го до­му, де виїжджається вже з то­ло­ки на до­ро­гу, ко­ло ма­ло­го яру, яким мож­на най­бор­ше діста­ти­ся до на­шої ха­ти з то­ло­ки. Там та­кож не­чис­те місце! Завж­ди, як місяць вповні, по­ка­зується там ве­ли­кий чор­ний пес. Той пес гу­ляє на од­но­му місці і не про­пус­тить жод­но­го чо­ловіка дальше, до­ки не схо­че. Ні за що в світі не про­пус­тить!


- Ти видів йо­го? - спи­та­ла бо­яз­ко.


- Ні! Я ні, але ста­рий Пет­ро ка­зав, що ба­чив йо­го раз! Він вер­тав,- оповідав од­но­го ра­зу,- пізно з се­ла до­до­му! Ніч бу­ла яс­на й місяч­на, як нині. Він ішов сам. Чим ближ­че до­хо­див до то­го місця, тим більше ос­ла­бав у колінах. І на­раз ста­нув пе­ред ним ве­ли­чез­ний пес із ог­ня­ни­ми очи­ма і витріщив­ся на нього. Він і собі ви­лу­пив очі на нього. А ко­ли відтак здіймав ру­ку, щоб пе­рех­рес­ти­ти­ся, пес зник, а він, знаєш, він ле­жить, як сніп, на землі!… Вже пізно по опівночі прий­шов до се­бе, здійняв­ся з землі й по­волікся до­до­му. Ка­зав, що ще три дні по тім чув слабість у колінах із стра­ху. Во­но вже так бу­ває! - докінчив кріпшим го­ло­сом.- І в та­ких хви­лях тре­ба все лиш про хрест пам'ята­ти, тре­ба за­раз пе­рех­рес­ти­ти­ся. Відтак не ви­диться вже ніко­ли нічо­го!


- А я за­бу­ла про хрест, Ми­хай­ле! - ска­за­ла вже відваж­но й спокійніше і усміхну­ла­ся, мов ди­тя, з вог­ки­ми ще від сліз очи­ма, не­на­че відкри­ва­ючи щось но­во­го,- і то­му виділа я те ще раз. Але те­пер бу­ду вже все пам'ята­ти про хрест,- і, ска­зав­ши се, пе­рех­рес­ти­ла­ся по­бож­не, скло­нив­ши­ся гли­бо­ко до землі. Відтак

1 ... 24 25 26 ... 98
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Земля, Ольга Кобилянська», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Земля, Ольга Кобилянська"