Книги Українською Мовою » 💙 Класика » Земля, Ольга Кобилянська 📚 - Українською

Читати книгу - "Земля, Ольга Кобилянська"

321
0
18.05.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Земля" автора Ольга Кобилянська. Жанр книги: 💙 Класика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 23 24 25 ... 98
Перейти на сторінку:
свій час відслу­жи­ти. Пан був би по­ря­ту­вав, як­би бу­ло мож­на. Во­ни люб­лять те­бе. Те­бе, тво­го та­та і твою ма­му. Я лиш пе­ред своєю ма­мою бо­юся і пе­ред бра­том. Во­ни все гро­зять мені сусідом…

Вона ур­ва­ла і при­ту­ли­ла, як пер­ше, го­ло­ву до йо­го гру­дей. Він мов­чав хви­ли­ну, пог­лад­жу­ючи на­но­во її го­ло­ву ніжно, а відтак ска­зав:


- Терпи, а не йди за нього! Бог нам до­по­мо­же! На різдвяні свя­та діста­ну, мо­же, відпуст­ку і приїду. У ме­не є надія, що все бу­де доб­ре. Дот­ри­май лиш мені сло­ва, а як я вер­ну з війська жи­вий, тоді не бу­ду бо­яти­ся твоєї ма­ми, ні тво­го бра­та.


- А твої ро­дичі, Ми­хай­ле? - спи­та­ла во­на і, підняв­ши го­ло­ву, пог­ля­ну­ла йо­му виг­ре­бу­що й бо­яз­ко в очі.


Він здвиг­нув пле­чи­ма й усміхнув­ся при­му­ше­но. Знав, що во­ни не бу­дуть за тим, особ­ли­во ж йо­го ма­ти. Во­на для нього ба­жа­ла са­мої ко­ролівни, але він мав те пе­ресвідчен­ня в серці, що здо­бу­де її для се­бе. А батько йо­го знов ду­же лю­бив йо­го, і ко­ли батько прис­та­не на те, ма­ти му­сить прис­та­ти.


- Ти тим не жу­ри­ся! Ос­та­вай ли­ше на дальше у пані й будь мені вірна та мо­ли­ся за ме­не, ко­ли бу­ду там. Як там не вмру, бу­де все доб­ре.


Вона по­ча­ла ти­хо пла­ка­ти.


Він зап­римітив се.


- Тепер уже пла­чеш! Я ж іще не пішов і ще не вмер! Пож­ди ще з пла­чем! - потішав її, а тим ча­сом огор­ну­ло і йо­го якесь по­чут­тя смут­ку.- Поцілуй ме­не рад­ше ще раз!


Він об­няв її пест­ли­во ру­кою і підняв їй го­ло­ву.


Тут во­на сха­ме­ну­ла­ся.


- Я му­шу вже йти! - ска­за­ла по­лох­ли­во, приг­лад­жу­ючи собі во­лос­ся.- Я за­ба­ри­ла­ся! Бо­же мій! Що там ска­жуть? А я цілком за­бу­ла­ся! Ска­жу, що в Онуфрія за­ба­ри­ла­ся. А там, у Докії, вже спус­ти­ли з лан­ця ве­ли­ко­го пса, а мені прий­деться ми­на­ти її ха­ту.


Вона підня­ла од­ною ру­кою з землі ко­шик із гри­ба­ми, а дру­гою об­ня­ла ще раз йо­го шию.


- Будь здо­ров, Ми­хай­ле; доб­раніч і при­ходь! Прий­ди з чим-не­будь до па­на, що­би я те­бе ще ба­чи­ла! Я бу­ду за те­бе мо­ли­ти­ся і сло­ва не злом­лю. Вже най бу­де, як бу­де!


- Може, чей, не застрілять ме­не! - жар­ту­вав він ви­му­ше­но.- А ко­ли ме­не й поцілить яка ку­ля, то, мо­же, не за­ги­ну відра­зу. Я міцний, і не­дур­но ка­жуть, що я як той медвідь. Са­ва ви­мов­ляється все тим, ко­ли не хо­че мішки з насінням ви­но­си­ти на під. «У те­бе плечі, як у мед­ве­дя,- ка­же він,- не­си ти!»


Вона сту­пи­ла впе­ред і по­да­ла­ся впе­ред.


- Я вже йду, Ми­хай­ле, вже пізно!


- Я те­бе підве­ду!


- Ми не маємо тут обоє місця, ба­чиш? Стеж­ка та­ка вузька, а що мені з то­го, як ти бу­деш іти за мною?


- То я піду впе­ред те­бе! - відповів він ве­се­ло.


- Так я не бу­ду видіти тво­го ли­ця. Все од­но, чи впе­ред, чи на­зад, я хо­чу видіти твоє ли­це.


- То я бу­ду йти побіч те­бе.


- То хіба жод­не з нас не бу­де йти се­ре­ди­ною стеж­ки. Гру­дою зле йти!


- Ще й ос­лаб­неш з то­го! - ска­зав він із здер­жу­ва­ним усміхом, і во­на усміхну­ла­ся.


- Потолочимо ко­лос­ся! - ска­за­ла вже цілком лагідно й щас­ли­во, пог­лад­жу­ючи ру­кою тяж­ке зо­ло­тис­те ко­лос­ся, між яки­ми те­пер темнів ви­со­кий бла­ват. [59] - А се ж гріх, во­но та­ке гар­не!


- Так іди ти впе­ред ме­не! - про­мо­вив він.- Не­хай те­бе доб­ре за­тям­лю! Ко­ли піду вже геть звідси, бу­ду між чу­жи­ми й сам чу­жий, як бу­ду на варті сто­яти, бу­ду те­бе зга­ду­ва­ти. Іде­мо обоє на­шим по­лем - бу­ду га­да­ти - ти все нав­пе­ред ме­не, ву­зенькою сте­жеч­кою, а я за то­бою. Відтак ти обер­неш­ся й усміхнеш­ся до ме­не, а я поцілую те­бе…


У тій хвилі во­на по­да­лась у ході з жа­хом о один ступінь на­зад. Заєць біг жи­том і пе­ребіг блис­кав­кою стеж­ку близько її ніг. Во­на розсміяла­ся.


- Бодай же те­бе! Як же я зля­ка­ла­ся!


- Бо ти дівчи­на! - відповів він із лег­ким глу­мом у го­ло­сі.- Я лов­лю їх, як му­хи!


Десь у гу­ща­вині жи­та обізва­ла­ся зно­ву пе­ре­пе­ли­ця.


Вона ста­ну­ла ми­мо­волі і зас­лу­ха­ла­ся.


- Перепелиця підпілітькає,- ска­за­ла май­же по­бож­но,- а сверщ­ки га­ла­су­ють, мов най­ми­ти.


- Бо ніч яс­на; во­ни люб­лять місячні ночі. Га­ла­сом своїм за­пов­ню­ють ти­ши­ну, мов цітка­ми! - відповів півго­ло­сом.


Обоє звер­ну­ли­ся на­зад до міся­ця і ди­ви­ли­ся хви­ли­ну в освітле­ну, ви­раз­ну і лагідну да­лечінь і на­зад - на ту стеж­ку, якою йшли.


Перед ни­ми прос­ти­ра­ли­ся ла­ни, пишні й ба­гаті, місця­ми зни­жу­ючи­ся, а місця­ми здійма­ючи­ся у лагідні згір'я. Во­ни мов зби­ва­ли­ся ко­ло лісо­вих оаз, що тем­ним тлом сто­яли по­зад ланів.


- Усе спить! - ска­за­ла во­на ше­по­том, не­на­че бо­яла­ся го­лоснішим го­мо­ном збу­ди­ти що-не­будь у при­роді. І справді. Зда­ва­лось, що все вок­ру­ги спа­ло. Ви­со­ке, буй­не збіжжя, білі, сріблисті ни­ви греч­ки, а далі струн­ка по­ну­ра ку­ку­руд­за. Лег­ка імла, що тут і там зніма­ла­ся про­зо­ри­ми сер­пан­ка­ми над по­оди­но­ки­ми місця­ми піль, зда­ва­ло­ся, оберіга­ла дріму­чу рос­ти­ну в тихім сні.


Малий лісок, там ген за ла­ном, з яко­го ви­нес­ла гри­би, ле­жав за­ку­та­ний у теміні, а над усім здійма­лось яс­не, ве­ли­ча­во-ви­со­ке не­бо з своїм блис­ко­том зірок і м'яким срібним світлом міся­ця, що без­гомінно про­ни­за­ло темінь літньої ночі і тво­ри­ло з неї пре­чу­до­вий, ти­хий, своєрідний світ.


Обоє мов­ча­ли.


Вони все ще сто­яли, звер­нені на­зад про­ти міся­ця і про­ти тої сто­ро­ни, з якої во­на вер­та­ла.


Вона ди­ви­ла­ся дов­гу хви­лю в да­лечінь, не­на­че за­бу­ла про се­бе, так витріщи­ла­ся ту­ди. На­раз заб­лис пе­ре­по­лох, її очі розп­лю­щи­ли­ся ши­ро­ко.


- Михайле! - обізва­ла­ся рап­том і бо­яз­ко.- Ди­ви­ся, ви­диш?


- Що та­ке? - спи­тав.


- Іди очи­ма на­зад тою стеж­кою, якою я прий­шла.


- Ну, і що ж?


- Дивися, ви­диш ти те­пер ваш бур­дей, як він он там уни­зу ле­жить, об­ве­де­ний ок­ру­ги гус­тою де­ре­ви­ною, так, як ста­ра баб­ка, ску­ле­на на землі? Ви­диш йо­го? А де­ре­ва, що гус­то ви­рос­ли за ним, як лісок, ви­диш ти? Во­но так яс­но, все вид­ко док­лад­но, цілком док­лад­но. Ди­вись на ма­лу стай­ню ко­ло бур­дея, на плоті ви­сить дов­ге пас­мо біло­го по­лот­на.


- Я вид­жу. Ма­ма біли­ли й за­бу­ли за­хо­ва­ти по­лот­но. Та що та­ке?


- А те­пер ди­ви­ся! Ку­сень від бур­дея нап­ра­во відділе­ний баг­нис­тою ле­ва­дою, де все заст­ря­га­ють коні во­зом, як ви­во­зять ско­ше­ний той рогіз; те­пер гу­ляє там шма­та­ми лег­ка імла, на крок звідти ле­жить панський лісок. Він те­пер дрімає, ви­диш?


- Чому б не видів? - спи­тав на те зчу­до­ва­но на її дивні до­пи­ти.- Я йо­го щод­ня ба­чу, я маю йо­го щод­ня пе­ред очи­ма. Лісок ве­се­лий, мов хло­пець.

1 ... 23 24 25 ... 98
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Земля, Ольга Кобилянська», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Земля, Ольга Кобилянська"