Книги Українською Мовою » 💙 Класика » Земля, Ольга Кобилянська 📚 - Українською

Читати книгу - "Земля, Ольга Кобилянська"

321
0
18.05.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Земля" автора Ольга Кобилянська. Жанр книги: 💙 Класика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 22 23 24 ... 98
Перейти на сторінку:
гро­шей, і Ми­хай­ло бу­де та­кож при війську потрібу­ва­ти гро­шей.

Всюди стріча­ла йо­го ім'я, чу­ла щось про нього, чу­ла, як йо­го вих­ва­лю­ва­ли все і все… Ой бо­же, не­хай уже бу­де, як бог схо­че! Во­на мог­ла свою до­лю хіба бо­гу повіри­ти. Всю­ди ви­зи­ра­ло щось смут­но­го, але, пев­но, вже її до­ля бу­ла та­ка… Во­на схи­ли­ла го­ло­ву і прис­ко­ри­ла крок. Вже пізно ста­ло. Ніч нас­та­ла вже вповні.


Вона ог­ля­ну­ла­ся, а кру­гом нічо­го, лиш по­ля й по­ля, лиш не­бо і звізди. Ген да­ле­ко по однім боці, ку­ди во­на пря­му­ва­ла, біліли зас­ло­нені по­час­ти са­до­ви­ною стіни по­оди­но­ких сільських хат, а цілком да­ле­ко, на легкім згір'ї, здійма­ли­ся між верхів'ям ста­рих лип два ви­сокі ко­ми­ни пансько­го до­му.


Мала ще пе­рей­ти цілу ни­ву жи­та Івоніки, відтак ко­ню­ши­ну, а відтак ще ми­ну­ти ха­ту Докії, і аж потім вий­де на доріжку, що ве­де до панської ха­ти.


Близько неї крик­ну­ла пе­ре­пе­ли­ця, за­хо­ва­на в житі, відтак пе­ре­летіла їй май­же пе­ред ли­цем; сверщ­ки цвірка­ли, зда­ва­ло­ся, са­ме ко­ло неї, а як­би хто хотів ог­ля­ну­ти­ся за ни­ми, до­ба­чи­ти їх там, звідки продз­веніло їх цвірко­тан­ня, та во­но до­хо­ди­ло знов з іншо­го місця. Се бу­ла їхня сверщ­ко­ва тай­на, якою драз­ни­ли нічних мандрівників.


Нараз ви­ри­ну­ла не­да­ле­ко пос­тать, роз­хи­лю­ва­ла ос­то­рож­но обо­ма ру­ка­ми штив­не мо­ре збіжжя і підійшла пря­мо до неї. Се був Ми­хай­ло.


Вона пе­ре­ля­ка­ла­ся. Він з'явив­ся, не­на­че з-під землі ви­ри­нув, її єство підля­га­ло мо­гутньому впли­вові не­ожи­да­ної хвилі й не мог­ло від нього ос­во­бо­ди­ти­ся.


- Добрий вечір, Ан­но! - ска­зав сер­деч­но, зніма­ючи ка­пе­люх, і до­дав їй ру­ку.- Відки вер­таєш так пізно?


- Від Онуфрія з гри­ба­ми! - відповіла слух­ня­но, мов ди­ти­на, трем­тя­чим го­ло­сом.


Він мов­чав хви­лю і ди­вив­ся на неї. Сто­яла пе­ред ним тем­ня­ва, пря­ма, замк­не­на ви­со­ким жи­том, мов сме­ре­ка, її го­ло­ва бу­ла схи­ле­на низько на грудь, а ру­ки спу­щені вділ. Ніч бу­ла та­ка погідна і про­зо­ра, та­ка пре­гар­на й ти­ха,- нічо­го, крім цвірінькан­ня сверщків…


Він ба­чив ви­раз­но її го­ло­ву і її су­мо­ви­то зак­роєні ус­та.


- Анно! - по­чав зво­ру­ше­но.- Глянь на ме­не! Я знав, що ти йшла до Онуфрія. Я ждав і ви­зи­рав цілий час за то­бою… хотів із то­бою по­го­во­ри­ти.


Сказавши се, пок­лав обі ру­ки на її ра­ме­на, ог­ля­да­ючись за­ра­зом притім ляк­ли­во по­зад се­бе. І він був со­ром­ли­вий і по­лох­ли­вий; ніко­ли в житті не про­мов­ляв ще так до дівчи­ни. А як і вчи­нив се, то не довіряв і самій ти­шині ночі й мов­чаз­ним ни­вам.


Вона по­зир­ну­ла на нього, щоб опісля опус­ти­ти очі. Ціла по­ва­га її єства об­хо­пи­ла її і за­во­лоділа нею цілко­ви­то. До то­го при­лу­чи­ло­ся ди­ке зво­ру­шен­ня, що замк­ну­ло їй ус­та.


- Анно! - тяг­нув він ніжно далі, при­тя­га­ючи її несміли­во до се­бе.- Ти мов­чиш так, як би я хотів те­бе би­ти; мо­же, то­му, що йдеш че­рез моє по­ле? Сею стеж­кою йде кож­ний, хто хо­че. Ти мо­жеш де­сять разів більше від інших хо­ди­ти, ко­ли схо­чеш. Я вис­те­лив би тобі сю стеж­ку най­кра­щи­ми ки­ли­ма­ми моєї ма­ми. Я люб­лю те­бе!


Вона поблідла, гля­нув­ши на нього ди­ко зво­ру­ше­ни­ми очи­ма, і мов­ча­ла далі. Щас­тя бу­ло та­ке ве­ли­ке, але й та­ке нес­подіва­не, що во­на ста­ла без­рад­на й не зна­ла, що ска­за­ти.


- Я люб­лю те­бе, Ан­но, вже віддав­на! Ти та­ка гар­на й доб­ра! Хо­чу те­бе взя­ти за жінку, те­бе од­ну! Те­бе од­ну-однісіньку! Ти му­сиш мені ска­за­ти, чи ти хо­чеш і чи лю­биш ме­не?


Паралізуюча по­ва­га усу­ну­ла­ся з її душі. Во­на об­ви­ла йо­го шию ру­ка­ми й по­вис­ла на ній.


- Ти лю­биш ме­не?- про­шеп­та­ла врешті.- Лю­биш ме­не, Ми­хай­ле? Я сього не зна­ла! Я та­ка бідна… Я нічо­го не маю… Я не маю по­ля… Але я те­бе люб­лю…


- Я не пи­таю за по­ле, зо­зулько…


- Але я те­бе люб­лю… знаєш?


- Хотів зна­ти…


Поцілувалися.


З цілою по­ва­гою, яка бу­ла їй влас­ти­ва, про­би­ла­ся її гли­бо­ка лю­бов; з цілою по­ту­гою мо­ло­дої лиш десь-не-десь культу­рою діткне­ної душі роз­ли­ла­ся во­на те­пер і розігра­ла­ся гуч­но. Бу­ла цілком спов­не­на лю­бов'ю, цілком пе­рей­ня­та тим над­сильним, досі завсіди лиш бо­яз­ко за­хо­ву­ва­ним, за­та­юва­ним по­чу­ван­ням.


Але так, як во­но зло­жи­ло­ся, бу­ло май­же не до увірен­ня. Най­по­рядніший, най­ліпший хло­пець у селі і один із най­по­жа­даніших лю­бив її. ЇЇ, що нічо­го не ма­ла, бу­ла убо­га, і лиш вис­тав­ле­на на гнів ма­тері і штов­ханці бра­та, якою ні один хло­пець у селі не жу­рив­ся, яка не істніла для ніко­го, крім для своїх хлібо­давців.


- Я стільки по но­чах нап­ла­ка­ла­ся! Бог один лиш знає! - про­шеп­та­ла ти­хо, хо­ва­ючи со­ром­ли­во го­ло­ву на йо­го грудь.


- Чому, люб­ко? - пи­тав він, гла­дя­чи її чор­не, у світлі блис­тя­че во­лос­ся і при­тис­ка­ючи її до се­бе, мов ди­ти­ну.


- Бо так! Як бу­ло мені не пла­ка­ти? Все бу­ло та­ке смут­не! В ме­не не­ма ні жміньки землі, ні гро­шей. Моє сер­це підгри­за­ло щось, мов чер­вак. Я ані зна­ла, що ти ме­не лю­биш, ані що…


- Ані що хо­чу те­бе за жінку взя­ти? - докінчив він ре­чен­ня й усміхнув­ся.- Але те­пер уже знаєш! Те­пер не потрібуєш уже пла­ка­ти! Відже­ни сму­ток і візьми замість нього ме­не! А як тобі знов ко­ли ста­не на серці тяж­ко, то вий­ди й поцілуй ме­не! До­ки я ще тут, цілуй ме­не! До­ки я ще тут…


- Та й до­ки я жи­ва по світі хо­ди­ти­му, Ми­хай­ле! - ска­за­ла, об­няв­ши йо­го ди­ко за шию і надс­тав­ля­ючи з нес­ка­зан­ною щирістю мо­лоді, не­по­рочні ус­та до поцілун­ку.


- І до­ки я по світі жи­вий хо­ди­ти­му! - ска­зав гли­бо­ко зво­ру­ше­ним зву­ком, із щи­рою вірністю й сер­дечністю, і по­цілу­вав її. Був нес­ка­зан­но щас­ли­вий у тій тихій, ясній, мі­сячній ночі, сильно зво­ру­ше­ний і роз­жа­лоб­ле­ний і при­тім собі зовсім но­вий. З ним ніко­ли не бу­ва­ло, як те­пер.


Було так чу­до­во й гар­но і що во­на йо­го так ду­же лю­би­ла, оця гар­на, ро­зум­на, ти­ха дівчи­на, що не ма­ла собі па­ри й не бу­ла ніко­му рівна.


- Я тобі перстінь приніс, що ку­пив на Пет­ра в місті! - ска­зав він і ви­тяг­нув йо­го із-за ре­ме­ня. Відтак за­су­нув йо­го їй на па­лець.


- Тримайся ме­не, Ан­но, як я піду! - про­мо­вив по­важ­но.- А я тобі та­кож сло­ва не злом­лю! Ско­ро по­вер­ну, зро­би­мо весілля!


- Ти не по­вер­неш ско­ро, Ми­хай­ле! - ска­за­ла й зітхну­ла.


- Чого зітхаєш? Не зітхай! Не сму­ти мені ще більше сер­ця, я й так із жа­лю землі не вид­жу. До­ма не вид­жу нічо­го, крім сліз. Ма­ма за­од­но пла­че, а та­то зітхає мовч­ки. Я все собі га­дав, що во­но не прий­де до то­го.


- Я се зна­ла, Ми­хай­ле! Я чу­ла, як пан і пані го­во­ри­ли, що нічо­го не по­мо­же, що ти бу­деш му­си­ти

1 ... 22 23 24 ... 98
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Земля, Ольга Кобилянська», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Земля, Ольга Кобилянська"