Книги Українською Мовою » 💙 Класика » В неділю рано зілля копала, Ольга Кобилянська 📚 - Українською

Читати книгу - "В неділю рано зілля копала, Ольга Кобилянська"

296
0
18.05.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "В неділю рано зілля копала" автора Ольга Кобилянська. Жанр книги: 💙 Класика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 24 25 26 ... 58
Перейти на сторінку:
- пи­тає i вже ди­вується бро­ва­ми. Все та­ка, як зав­ше, вiн се вже вiд­чув.

- Добрий день то­бi, Тур­ки­не, ко­ли вже се­бе так звеш, - по­чи­нає вiн i вип­рос­тується про­ти неї. Мо­же, хоч сьогод­нi бу­де во­на iн­ша.


- Я прий­шла те­бе ба­чи­ти, - ка­же во­на прос­то i ди­виться йо­му в очi, але знов блi­да чо­мусь аж до уст. Вiн упав, кла­няється, мов пе­ред ца­рiв­ною.


- Не кла­няй­ся ме­нi стiльки, ме­нi дос­та раз. Лиш моїй ма­мi кла­ня­ються бiльше, її звуть па­нею.


- А те­бе?


- Я - Тур­ки­ня!


- Чому ж вже так?


- В ме­не от, - ка­же i по­ка­зує на зо­ло­тi пiв­мi­ся­цi в ухах, - ту­рецькi ковт­ки.


- Хто те­бе так ох­рес­тив? - пи­тає.


- Люди в се­лi. Ти не чув про ме­не? - пи­тає.


- Нi.


- Не бу­ваєш в на­шiм се­лi в Б…?


- Бував щось ра­зiв кiлька, зви­чай­но ход­жу бiльше на уго­рську сто­ро­ну. Був раз i на хра­му в ва­шiм се­лi, але те­бе то­дi не ба­чив.


- Або ти нi­би знаєш? - ка­же i чо­гось заз­да­ле­гiдь ус­мi­ха­є­ть­ся.


- Чому смiєшся?


- А чо­му би нi?


Вiн ура­зив­ся.


- Гляди, - ка­же i мор­щить бро­ви, - щоб ча­сом лю­ди не по­с­мi­­яли­ся з те­бе.


- З ме­не нi, - ка­же во­на пев­но i гор­до.


- Ов-ва! - нас­лi­дує вiн її.


Вона не зва­жає.


- А про те­бе я, здається, чу­ла, - об­зи­вається вiд­так, - та лиш не ба­чи­ла i не зна­ла, як те­бе звуть.


- Гриць, - ка­же на те вiн.


- Ти вже це ка­зав, - вiд­по­вi­дає. - Але ва­ше се­ло ве­ли­ке i ба­га­то лю­дей так зветься.


- Гриць… Гриць, - при­та­кує вiн i вда­рив­ся по гру­дях. - Той, що має всi дiв­ча­та за со­бою, що гу­ляє, як но­га­ми пи­ше, що на все се­ло най­кра­ще на трем­бi­тi грає… той Гриць. Сеї зи­ми бу­ду, мо­же, i в ва­шiм се­лi, - до­дав по­тiм. - Один мiй то­ва­риш має там вуй­ка, i той пе­ре­ка­зу­вав, аби вiн при­й­шов до нього, має для нього гар­ну i доб­ру дiв­чи­ну. То­дi гля­ди… - гро­зить вiн, а ус­мiх хо­вається в нього пiд чор­ним ву­сом, ук­ра­шує йо­го ли­це.


Вона пiд­су­ває мовч­ки чор­нi свої бро­ви i ди­вується йо­го сло­вам.


- Нiчого. Бу­де­мо лю­би­ти­ся.


Вона мов­чить, а вiд­так об­зи­вається:


- Чи ти та­кож пос­вис­туєш со­бi з тих дiв­чат, яких пе­рес­таєш лю­би­ти?


- А що, - вiд­по­вi­дає вiн. - Бу­ду пла­ка­ти? Хi­ба за то­бою пла­­кав би - бо ти он яка крас­на!


Вона по­ди­ви­ла­ся на нього ве­ли­ки­ми очи­ма, а вiд­так, мов нес­вi­до­мо, ха­пається за чер­во­нi ма­ки i, ви­тя­га­ючи їх мовч­ки з-за ух, опус­кає на зем­лю.


- А що роб­лять тi, з яких ти пос­вис­туєш? - пи­тає да­лi i впи­ває виг­ре­бу­що в йо­го ли­це свої чор­нi очi.


- Або я їх маю вчи­ти? - вiд­по­вi­дає. - I в них є свiй ро­зум, як i в ме­не свiй. Ме­не нiх­то не вчить. Не­ук я.


- Хiба iдуть свi­та­ми, - ка­же за­дум­ли­во, пiв­го­ло­сом.


- Не жу­ри­ся ни­ми, - по­тi­шає i, прис­ту­па­ючи до неї бли­зь­ко, заг­ля­дає їй ми­ло в очi.


- З ме­не не бу­деш пос­вис­ту­ва­ти, - вiд­по­вi­дає на­раз твер­до, рi­шу­че, та про­те то­не, гу­биться своїм пог­ля­дом в йо­го гар­них очах.


- З те­бе нi, - ка­же вiн впев­ня­ючим го­ло­сом. - Ти моя зо­зу­ль­ка.


- Ти! - ка­же во­на на­раз по­ну­ро i прос­тя­гає вiд­пор­но про­ти нього ру­ки, так що її розп­рос­тер­тi пальцi опи­ра­ються об йо­го гру­ди. - Ти!!! - пов­то­рює ще раз. - Ти знаєш що?


- Знаю, - вiд­по­вi­дає i смiється очи­ма. - Ти крас­на, мов бо­яри­­ня, i те­бе я люб­лю!


- Ов-ва! - об­зи­вається во­на.


- Ов-ва?- пов­то­рює вiн за­пи­ту­юче, i крiзь йо­го го­лос зой­кнув жаль. - Гей, Тур­ки­не, Тур­ки­не, - до­дає вiн, пог­ро­жу­ючи го­ло­сом i очи­ма, - щас­тя твоє, що ти крас­на, а то…


Вона ха­пається за уха i зав­ва­жує, що цвi­тiв не­ма.


- А он, на зем­лi, - ка­же вiн на­раз чо­мусь з по­ко­рою, що ста­­рається з'єдна­ти со­бi її лас­ку.


- Самi ви­па­ли? - пи­тає нi­би се­бе, не спус­ка­ючи з нього очей.


- Ти, - ка­же вiн да­лi, - та­ка крас­на, що те­бе од­ну я люб­лю.


- О… о… о! - вик­ли­кує во­на бо­лiс­но i зги­нається по чер­во­нi цвi­ти ма­ку.


- Не вi­риш?


- Що маю вi­ри­ти? - пи­тає i пiд­су­ває зчу­до­ва­но чор­нi свої бро­ви.


- Що те­бе од­ну люб­лю.


- Мене?


- Тебе.


- I ти крас­ний, - ка­же во­на прос­то, - але ме­нi тяж­ко на ду­шi.


- Чому? - пи­тає вiн щи­ро i на­раз обiй­має її за шию. - А он ме­нi не тяж­ко.


Вона ви­хов­зується.


- З то­бою ме­нi тяж­ко.


- Зо мною?


- Так. Я прий­шла то­бi ска­за­ти, що бiльше вже не прий­ду.


- Та за­те я прий­ду, - вiд­ка­зує вiн.


- Куди?


- Всюди - де ти бу­деш.


- Ба не всю­ди прий­деш.


- Прийду, як раз ка­жу.


- I до на­шої ха­ти?


- I до ва­шої ха­ти. Та де ва­ша ха­та?


- Коло мли­на над рi­кою. Знаєш?


- До Iва­ни­хи Ду­би­хи? - пи­тає вiн зчу­до­ва­но. - Так?


- Так. Во­на моя ма­ти.


- То го­нор­на па­нi, - вiд­по­вi­дає i май­же свис­нув. - Зда­ле­ка ку­сає.


- Моя ма­ма бо­го­мiльна, ро­бить лю­дям доб­ре, са­му прав­ду лю­бить.


- Та що з то­го? - об­зи­вається вiн.


- Нiщо. I ти­хо в на­шiй ха­тi, лиш во­на та я i свя­тi iко­ни; крас­но так i лю­бо…


- Ще те­бе в чер­ни­цi дасть, - жар­тує вiн.


- Може, й дасть, як­що ко­ли за­хо­чу.


- Як не пос­ва­таю.


Вона спа­ле­нi­ла.


- Чи пi­деш, за ме­не?


- Як за­хо­чу, пi­ду.


- Ов-ва? - нас­лi­дує її знов.


- Ов-ва! - об­зи­вається во­на згор­да, не спог­ля­нув­ши на нього. На­раз до­дає спо­кiй­но: - Iди со­бi!


- Пiду, ко­ли схо­чу, не роз­ка­жеш ме­нi, хоч ти i Ду­бiв­на!


- А ме­нi лiп­ше, як те­бе не ба­чу, - обiз­ва­ла­ся во­на зi спу­ще­ни­ми вдiл очи­ма. I з ти­ми сло­ва­ми за­вер­тається, iде.


- Туркине! - клик­нув вiн з жа­лем, бла­га­ючи, а за хви­лю опи­няється ко­ло неї. - Зо­зулько!


- Хочеш свис­ну­ти? - пи­тає во­на i про­ши­бає йо­го ве­ли­ким, до­пит­ли­вим, мов ос­те­рi­га­ючим пог­ля­дом.


- Туркине!


- Iди со­бi! - май­же мо­лить. - Ме­нi туж­но, ме­нi тяж­ко. Ме­нi сто раз лiп­ше, як те­бе не ба­чу. Гри­цю! Iди, iди со­бi! Ме­нi так тяж­ко… iди!


- Дурна ти! - об­зи­вається вiн.


- Гадаєш, я не ка­жу прав­ду? - вiд­по­вi­дає i, ста­нув­ши бли­зько пе­ред ним, ди­виться ве­ли­ки­ми щи­ри­ми очи­ма з блi­до­го сво­го ли­ця, i ще й до­дає: - I не ви­жи­дай ме­не бiльше, бо я вже не прий­ду.


- Прийди, прий­ди, зо­зу­ле! - про­сить вiн по­кiр­но i схи­ля­є­ть­ся низько пе­ред нею. - Прий­ди i за­ку­кай тут лi­сом, а я бу­­ду тут жда­ти.


Нараз, по­ки вiн спос­те­рiг, спам'ятав­ся, во­на вiд­вер­ну­ла­ся жи­во вiд нього i, не

1 ... 24 25 26 ... 58
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «В неділю рано зілля копала, Ольга Кобилянська», після закриття браузера.

Подібні книжки до книжки «В неділю рано зілля копала, Ольга Кобилянська» жанру - 💙 Класика:


Коментарі та відгуки (0) до книги "В неділю рано зілля копала, Ольга Кобилянська"