Книги Українською Мовою » 💙 Класика » В неділю рано зілля копала, Ольга Кобилянська 📚 - Українською

Читати книгу - "В неділю рано зілля копала, Ольга Кобилянська"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "В неділю рано зілля копала" автора Ольга Кобилянська. Жанр книги: 💙 Класика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 25 26 27 ... 58
Перейти на сторінку:
ог­ля­нув­шись бiльше анi ра­зу, роз­дi­ли­ла сме­ре­ко­вi га­луз­зя, пурх­ну­ла мiж них, мов та пта­ха, i зник­ла…не­на­че її й не бу­ло.

Вiн не смiв чо­мусь пi­ти за нею. Зга­дав її ма­тiр-па­ню, не хо­тiв i її драз­ни­ти i ос­тав­ся, де сто­яв. Вiд­так вер­нув до ко­ня, об­няв, мов то­ва­ри­ша, за шию, зiтх­нув, пож­дав ко­ло ньо­го хви­ли­ну, а по­тiм, не на­ду­му­ючись дов­го, про­тяж­но свис­нув…


Слухає…


Легкий-легесенький, лед­ве за­мiт­ний шум ко­ли­шеться во­з­ду­хом, на­ка­зує мов­чан­ня…


Все мов­чить, ви­жи­дає.


"Не прий­ду!" - до­лi­тає на­раз звiд­кись зго­ри до нього тре­м­­тя­чим лю­бим го­ло­сом. А вслiд за ним вiд­би­ло­ся по­че­рез яр на про­тив­нiй ска­лис­тiй стi­нi, ви­раз­но ум­лi­ва­ючи:


"Не прий­ду!"…


Збiгла на­до­ли­ну до­до­му, за­ди­ха­на, зво­ру­ше­на, ки­ну­ла­ся пе­ред свя­тi iко­ни i мо­литься: "Гос­по­ди, ме­нi смут­но! - жа­лiється, за­тис­ка­ючи, мов удер­жу­ючись вiд пла­чу. - Гос­по­ди, ме­нi смут­но… Чо­му ме­нi смут­но?"


Вернувши ско­рою їздою до­до­му, Гриць iде прос­то до бi­ло­лицьої Наст­ки. Йо­му хо­четься до ко­гось при­гор­ну­ти­ся, до ко­гось при­ту­ли­ти­ся, ко­мусь ска­за­ти, що вiн лю­бить Тур­ки­ню. Що во­на та­ка, що во­на ся­ка… Що йо­го сер­це бо­лить… Що ка­за­ла се… вiд­по­вi­да­ла те - i ба­га­то та­ко­го iн­шо­го ки­пить в йо­го гру­дях. То­му й пi­шов.


Настка жда­ла.


Вона все жда­ла.


Коли б i не прий­шов Гриць, во­на все на нього жда­ла, од­на­ко­во йо­го лю­би­ла. Без вiд­мi­ни, i все ра­ду­ва­ла­ся ним.


- Настуне, го­луб­ко! - ка­же вiн сум­но, туж­ли­во i обiй­має її. - Нас­ту­не, я ду­же втом­ле­ний…


Настка ту­лить i го­лу­бить. Наст­ка до­год­жає, во­на не пи­тає. Що вiн хо­че, во­на мовч­ки спов­няє, зав­ше доб­ра, зав­ше лю­ба.


Тепер си­дять обоє обiк се­бе i не го­во­рять нi­чо­го… Са­мо мов­чан­ня го­во­рить за них.


Вiн гля­дить за­ду­ма­но впе­ред се­бе на лiс i го­ри i нi­чо­го не ба­чить. На нього див­ляться чор­нi очi з-пiд лу­ку­ва­тих зчу­до­ва­них брiв, го­рять ко­ло ли­ця чер­во­нi ма­ки, дри­жать в ухах зо­ло­тi пiв­мi­ся­чи­ки, цвi­туть лю­бi ус­та.


"Туркине! - стог­не, бла­гає мовч­ки йо­го сту­же­не, зво­ру­ше­не сер­це. - Тур­ки­не! Чо­му ме­не не лю­биш?"


"Не прий­ду-у!" - вiд­зи­вається в йо­го слу­ху лю­бий го­лос i за­ми­рає в смут­нiй гли­би­нi спраг­не­ної йо­го ду­шi. "Не прий­ду!"


- Поцiлуй, Нас­те! - об­зи­вається вiн на­раз по якiй­сь хви­лi твер­дим, якимсь при­ка­зу­ючим го­ло­сом i при­тя­гає пов­но­ли­цю слух­ня­ну дiв­чи­ну до се­бе й ту­лить. - По­цi­луй!..


Поцiлувала…


- …Так… - ка­же вдо­во­ле­но, встає жи­во, не ог­ля­нув­шись за нею бiльше нi пiв­пог­ля­дом, i вiд­хо­дить…



***



Повiдцвiтали чер­во­нi ма­ки, яки­ми при­би­ра­ла­ся цi­ле лi­то мо­ло­да Те­тя­на. Нас­та­ли по­ну­рi днi. По­ну­рi, ко­рот­кi i до­що­вi. А в ха­тi Iва­ни­хи Ду­би­хи, що стоїть ме­жи го­рою i гуч­ною рi­кою, па­нує май­же заєдно пiв­те­мiнь. То сме­ре­ки, що здiй­ма­ються гус­ти­ми ряд­ка­ми пе­ред ха­тою на го­рi, зас­ло­ня­ють вступ сон­ця i тво­рять в нiй по­ну­рiсть; в ха­тi пе­ред iко­ною прес­вя­тої дi­ви го­рить, як зви­чай­но у по­бож­ної Iва­ни­хи Ду­би­хи, ма­ле ми­гот­ли­ве свi­тельце.


Смутно i туж­но те­пер осiн­нi­ми дня­ми крас­нiй Те­тя­нi. Ма­ти за гос­по­дарст­вом та спра­вун­ка­ми в мли­нi, лиш не­дов­го пе­ре­сид­жує в свiт­лич­ках. Те­тя­на, приб­рав­ши їх руш­ни­ка­ми, су­ше­ни­ми цвi­та­ми та ки­ли­ма­ми, не знає iно­дi, що з ча­сом по­чи­на­ти, так ба­га­то, здається їй, має йо­го зай­во­го. Хо­ча й по­ма­гає ма­те­рi в гос­по­дарст­вi… кло­по­четься враз з нею… втiм, все ж та­ки бу­ва­ють у неї та­кi хви­лi… де здається їй… має йо­го ще все за­ба­га­то. Гру­бої че­ля­ди­нсь­кої ро­бо­ти Iва­ни­ха Ду­би­ха своїй од­нiськiй доньцi не дає в ру­ки, а ту­га за Гри­цем i по­тай­на лю­бов до нього пiд­му­лю­ють ду­шев­ний спо­кiй i рiв­но­ва­гу дiв­чи­ни. Ле­тi­ла би, як пта­ха, на го­ру до нього, вiн же кли­кав, мо­лив лi­сом, щоб зай­шла хоч раз ще. Од­нак во­на не бу­ла. Щось, що бу­ло си­ль­нi­ше вiд неї, дер­жа­ло її вдо­ли­нi, вдо­ма, не до­пус­ка­ло ви­хо­ди­ти про­ти нього.


Хотiла ба­чи­ти - не йшла. Лю­би­ла - не по­ка­зу­ва­ла­ся За­чи­ни­ла ду­шу i нi­би жда­ла чо­гось. Не­на­че бо­яла­ся лю­би­ти так, як бу­ла год­на…


"А що, бу­ду пла­ка­ти?" - го­мо­нi­ло йо­го го­ло­сом в її ду­шi, ко­ли при­га­ду­ва­ла со­бi роз­мо­ву з ним та те, що дiв­ча­та, по­лю­бив­ши, по­вин­нi ма­ти "свiй ро­зум".


Так. То­му ж i в неї був свiй ро­зум, - i во­на не ви­хо­ди­ла в лiс до нього. Не вi­ри­ла йо­му. А он бiд­нiй Мав­рi як пiш­ло жит­тя мар­но-мар­но­тою, i всi по­ки­ну­ли. Нi­ко­го, ок­рiм неї та її ма­те­рi, не ма­ла во­на на всiм свi­тi. Та во­на так не хо­че. Лiп­ше не лю­би­ти, як­що мав би вiн її за­бу­ти, вис­мi­яти, що так ду­же йо­го по­лю­би­ла, в йо­го очах ду­шу за­гу­би­ла…


I чо­мусь їй ляч­но, i чо­мусь туж­но. Скiльки не мо­ли­ла­ся, вi­ри до нього в неї не­ма. По­лю­бить, по­ки­не, ос­мiє i свис­не! - ос­те­рi­гає заєдно який­сь внут­рiш­нiй го­лос її сер­це. Так учи­ла, ос­те­рi­га­ла Мав­ра, а Мав­рi во­на вi­рить.


О!.. о!.. о!.. - ви­ри­вав­ся на са­му та­ку лиш дум­ку сто­гiн з її гру­дей, i вi­ра, хоч би й бу­ла на час, щез­ла без на­дiї - не вер­тає бiльше. Дум­ка нес­терп­на. Во­на му­тить її ду­шу, вiд­би­рає спо­кiй. На­су­ває сму­ток, роз­пi­кає ду­шу. Во­на, Те­тя­на Ду­бiв­на, по­ки­не­на, ос­мi­яна. Во­на - що її ма­ти дер­жить, мов цвiт­ку за об­ра­за­ми, ша­нує, пес­тить. Що все, чо­го б не за­хо­тi­ла, ма­ла по во­лi. Во­на ним по­ки­не­на, а вiн пос­вис­тує на неї!.. Мов пiд не­ви­ди­мим тя­га­рем яко­гось нез­ро­зу­мi­ло­го їй са­мiй стра­ху - уги­нається Те­тя­на, тер­пить i ум­лi­ває ду­шею.


Так час­то, так гус­то. То­му за­чи­не­нi її ус­та мов­чать гор­до, не приз­на­ються нi­ко­му про бiль i рай в ду­шi. Прий­де вiн або ста­рос­ти вiд нього, во­на за­го­во­рить, все роз­ка­же. А ко­ли не так, не­хай все в нiй згас­не.


Iншими дня­ми знов Те­тя­на, мов той лiд вес­ня­ний, та­не. До се­бе ус­мi­хається, ра­дi­ючи цi­лою ду­шею. Вiн її лю­бить! - крас­ний та пиш­ний, мов орел лi­тає. А все її лю­бить, ду­шею в'ялить. Гри­цю, Гри­цю! - кли­че її мо­ло­да ду­ша, прос­тя­гає ту­ж­но свої чис­тi кри­ла, трi­по­четься на­дi­ями, ус­мi­хається щас­тям; ко­ли прий­де сам?


Сам!


На своїм до­ро­гiм, як ву­гiль чор­нiм ко­нi. Прий­де, по­цi­лує, ста­не пе­ред ма­тiр, ска­же те, що тре­ба, за­по­вiсть їй щас­тя.


Та не спi­шить Те­тя­на лi­сом до нього, а бi­жить до Мав­ри.


"Казати? Опо­вiс­ти? - пи­тає її не­пев­ний го­лос. - Роз­по­вiс­ти Мав­рi? Зра­ди­ти­ся? Чи рад­ше при­мов­ча­ти, аж нас­та­не час…"


Нi, лiп­ше мов­ча­ти. Не зра­ди­ти­ся нi сло­веч­ком. Рад­ше бу­де са­ма жда­ти, мовч­ки щас­тя виг­ля­да­ти, лю­би­ти тай­ком, а про­ми­не час, вiн приш­ле сва­тiв, i все бу­де доб­ре. Ма­ти її вiд­дасть за нього. Во­ни по­лю­би­ли­ся, i во­на уп­ро­сить ма­тiр вiд­да­ти її за нього.


Та не спi­шить Те­тя­на до нього, а спi­шить до Мав­ри.


Хоч i не роз­ка­же їй про свою

1 ... 25 26 27 ... 58
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «В неділю рано зілля копала, Ольга Кобилянська», після закриття браузера.

Подібні книжки до книжки «В неділю рано зілля копала, Ольга Кобилянська» жанру - 💙 Класика:


Коментарі та відгуки (0) до книги "В неділю рано зілля копала, Ольга Кобилянська"