Читати книгу - "Шість днів на роздуми, Щербаненко Джорджо"

Ця новина на нього не справила, як того сподівався Сандер, ніякого враження.

— Що ви на це скажете? — спитав капітан.— По-моєму, зізнання пана Лодері дуже цікаве.

— Звичайно,— погодився Артур.— Я не хочу здатися вам зарозумілим, але я знав про це раніше. На цю тему я навіть написав собі коротку нотатку.

Він порився в кишені і подав Сандеру аркушик, який той з подивом прочитав.

"Лодері Вейтону не дзвонив. Очевидно, за нього видав себе хтось інший".

Капітан замовк, намагаючись оговтатися після такого сюрпризу, а потім спитав іронічним тоном:

— Я не здамся вам нескромним, якщо запитаю, звідки ви з такою певністю знали, що скаже пан Лодері?

Джеллін зашарівся, збентежений іронією капітана, і, передчуваючи дальшу каверзу, сказав тихої [109] — Нагадаю вам, що я вже допитував пана Лодері раніше, щоб довідатися дещо про його стосунки з Вейтоном і про контакти актора в театральному світі. Про Веитона імпресаріо відгукувався так, що коли Карлтон заявив, що дзвонив пан Лодері, я не міг у це повірити. Щоб збрехав камердинер, я не припускав, по-моєму, збрехав той, хто дзвонив Вейтону. Я не сумніваюся, що пан Лодері і зараз повторить те, що вже про Вейтона казав мені, а саме, що він зневажає його і не шанує. А ще він додав, що не зв'язався б з Вейтоном навіть тоді, якби його рекомендує вав йому сам Шекспір. Чи не так, пане Лодері?

Височезний блондин ще раз кивнув ствердно головою. Капітан прикусив губи.

— Мені здається, пане Джеллін, що ви повинні були про це сказати мені одразу, але я, може, помиляюся...

— Ви маєте рацію, капітане,— признався скрушно Артур,— але, на жаль, я знаю, що наші погляди на справу Вейтона розходяться, і, побачивши, як ви реагували на зізнання Карлтона, був переконаний, що будь-яке втручання з мого боку було б небажане, що ви знаєте набагато краще, як треба діяти, і тому всі мої зауваження зайві.— Він замовк, але після паузи загси ворив далі: — Зрештою мені видавалося, що ця робота перевищує мої сили. Мені захотілося вернутися до своїх архівів.

Ці слова здивували капітана Сандера, але в присутності Лодері і виду не подав. Попрощався з імпресаріо, звелівши йому ' не виїжджати нікуди, бо він може знадобитися, потім звернувся приязно до Артура:

— А ви зі мною не щирі. Сідайте і викладіть усі наявні у вас гіпотези у справі Вейтона, і то без жодних внутрішніх вагань. Інакше я негайно звільню вас з роботи.

Подробиць цієї розмови Джеллін не хотів мені розповісти ніколи. Зрештою він умів досить добре критися зі своїми думками. Проте мені здається, що після того, як Артур довів Сандерові слушність свого міркування щодо уявного дзвінка Лодері, капітан дав йому цілковиту волю діяти в розслідуванні обставин смерті Вейтона.

Ще ввечері того самого дня Джеллін у супроводі Метчі подався до оселі актора і попросив на розмову пані Вейтон. Він здавався зовсім іншою людиною.

Офіційно в домі Вейтона панував глибокий траур, але, крім пані Вейтон, яка прийняла їх, лежачи в постелі, оскільки через потрясіння, викликане смертю чоловіка, почувала себе зле, інші ;члени родини, здавалося, не дуже переживали. Джеллін і Метчі, іщднімаючись сходами, зустріли братів Чезлі не вельми зажурено, а крізь відчинені двері побачили їдальню і стіл, накритий незвичайно розкішно.

Карлтон, немовбито бачачи обох співробітників уперше, ввів [110] їх до спальні пані Вейтон. Артур коротко перепросив Матільду Чезлі за цей несподіваний візит і одразу ж перейшов до суті. Він хотів, щоб пані Вейтон сказала йому, як саме її чоловік зв'язався з Джоном Френзеном і Макх'ю, в яких він позичив триста тисяч доларів, збираючись створити власну театральну трупу. Пані Вейтон за ці два дні після смерті чоловіка вельми постарішала; вона лежала, відкинувшись на подушки, в покої, оклеєному темними шпалерами, просякнутому міцним запахом ліків.

— Це було таємницею і для мене,— відповіла вона по хвилі.— Мій чоловік, хоча заробляв чимало, ніколи не тішився великою довірою, бо всі знали, що він багато витрачає і неохоче повертає борги. Я лишень знаю, що спершу гроші йому дав Макх'ю, а потім одразу ж Френзен. Але чому Макх'ю, настроєний завжди недоброзичливо до мого чоловіка, наважився на цю позичку, я поняття не маю.

— Може, ваш чоловік наполягав,— сказав ніби ненароком Джеллін.— Чи не могли б сказати більше на цю тему? Спробуйте пригадати. Чи не виступала тут посередником ще якась особа? Подумайте.

Матільда Чезлі затулила обличчя долонями, ніби показуючи свої великі зусилля.

— Ох, ні. Не пригадую нічого. Я довідалася про все, коли Френзен прийшов нагадати мені про двісті тисяч доларів, які заборгував йому чоловік. Перед тим я не знала нічого. Як я вже казала, я заплатила цю суму і була б також заплатила решту сто тисяч Макх'ю, але мій чоловік не дав мені дозволу.

— А ви ніколи не задумувалися — чому?

— Це дуже просто. Чоловік заявив мені, що сам розплатиться з Макх'ю. Мене лише дивувало те, що він потім кпив з нього: твердив, ніби грошей він ніколи йому не поверне.

Джеллін устав, перепрошуючи Матільду за несподіваний візит. Йому треба з'ясувати ще кілька подробиць, пов'язаних зі смертю Вейтона, але зараз він більше не наполягатиме.

Коли вони опинилися надворі, Артур звелів Метчі негайно розшукати Макх'ю і привести його до поліційного управління. Сам він пішов туди одразу і, вмостившись за свій стіл, почав вивчати карний кодекс. Особливо його цікавили статті, де йшлося про кару за схиляння до самогубства, всілякі погрози, шантаж і подібні вчинки. Він усе ще читав, коли Метчі ввів до його кабінету Макх'ю, ще вищого й огряднішого, ніж звикле.

— Добривечір, пане Макх'ю,— сказав сердечно Джеллін. — Сподіваюся, ви мені пробачите, що я одірвав вас од робота Йдеться лише про дрібничку, яку нам, звичайно, вдасться швидко з'ясувати. У зв'язку з самогубством Вейтона я мушу заповнити формуляр, і от я помітив, що мені бракує однієї інформації.

Макх'ю посміхнувся.

— Не соромтеся, пане Джеллін. До ваших методів я вже звик.

— Так ось,— почав Джеллін, удаючи, ніби порпається в якихось паперах,— я хотів би знати, чому ви позичили Вейтонові сто тисяч доларів, хоча всі знали про ваші не дуже приязні з ним стосунки.

— Чому я позичив їх? Даруйте мені, але ваше питання смішне. Хіба ви ніколи в житті не робили дурниці? Я-так. Позичка Вейтонові ста тисяч доларів і була саме такою дурницею, і гадаю, що в моєму житті не останньою.

Джеллін похитав головою.

— Що я маю на увазі, пане Макх'ю, ви добре знаєте,— сказав він.— Ви Вейтона не терпіли, а гроші тим, кого не терплять, не позичають. Ось що я мав на гадці.

— Не можна сказати, що я його не любив,— без особливого переконання спробував сперечатися Макх'ю.— Скоріше я був до нього байдужий. Якщо до мене звертається особа, зовсім мені байдужа, але цілком платоспроможна й гідна довіри, я не бачу причини, щоб відмовляти їй у проханні, оце і все.

— Значить, у випадку з Вейтоном ішлося про вигідну операцію?

— Звичайно. І мені зовсім не соромно признатися, що я дав Вейтонові лише дев'яносто п'ять тисяч доларів, а одержав квитанцію на сто тисяч, яку я вам і показував.

— Тільки п'ять відсотків? — спитав Джеллін.— Якби ви пустили свій капітал в якусь державну позичку, ви одержали б сім відсотків. Але, може, дві тисячі доларів не становили для вас різниці і ви хотіли засвідчити Вейтонові пошану?

Макх'ю не сподобався іронічний тон Джелліна.

— Якщо вам треба щось узнати, то говоріть ясніше. Ваш тон залишає бажати кращого.

— Мені вам казати нема чого, я хочу лише дізнатися, чому ви наважилися дати таку велику позичку, і мені незрозумілі ваші відповіді,— настоював Джеллін.— Пробачте, але ви пана Вейтона не терпите, а позичаєте йому сто тисяч доларів. Це зовсім нелогічно. Можна б припустити, що ви хотіли заробити якийсь зиск. Але це не так. Ви позичили гроші під процент, який вам легко дали б у кожному банку. А тому це підозріло. Або ви дасте мені вичерпні пояснення, або я буду змушений думати, що ви щось приховуєте.

— Усе виглядає, пане Джеллін, саме так. Визнаю, що це може здатися вам дивним, оскільки і я дивлюся на це теж так. [112] А проте це щира правда. Іноді ми не любимо когось, але забуваємо про це і робимо йому послугу.

— Послуга послугою,— заперечив Джеллін,— але сто тисяч доларів це куди більше, ніж послуга.

Макх'ю помотав головою, даючи зрозуміти, що хоч йому дуже шкода, але факти виглядають саме так.

— Коли Вейтон попросив ці гроші?— спитав Джеллін.

— Я не... не пам'ятаю точно. Десь із рік тому.

— А за яких обставин?

Запала мовчанка. Макх'ю якусь хвилю вдивлявся в Джеллн на блискучими, уважними очима.

— Одного дня він прийшов до бару і сказав, що хотів би побалакати зі мною в моїй конторі. Він пояснив мені, що створює нову трупу, цього разу чудову, і що якби він мав якийсь капітал, то можна було б на цьому непогано заробити.

— Скільки він хотів?

— Триста тисяч доларів. Я відповів йому, що таку велику суму вилучити із свого бізнесу я не можу і що я дам йому тільки сто тисяч.

— А що далі?

— Тоді він почав наполягати. Щоб одчепитися од нього, я пообіцяв йому побалакати з Френзеном.

— То це ви умовили Френзена позичити йому решту грошей?

— Так, я. Я власник великого пакета акцій одного з заводів Френзена, і ми часто ведемо з ним спільні операції. Оскільки Вейтон наполягав, я одного вечора зустрівся з Френзєном і сказав йому про ту позичку. Френзен довіряє мені, отож він погодився.

Артур, слухаючи таку відповідь, тільки плечима знизував.

— Ну, гаразд,— сказав він.— Хай буде так, як ви хочете, але попереджаю, що вас може побажати допитати капітан Сан-Дер, і тоді ви не зможете брехати такТяк нині. На добраніч, пане Макх'ю.

— Я не брешу! — вигукнув Макх'ю з щиро ірландським темпераментом.

— Запам'ятайте лише одне,— вів далі Джеллін, пропустивши крізь вуха заяву Макх'ю.— Виїжджати з Бостона вам заборонено, це у ваших інтересах.

Макх'ю намагався ще протестувати, але Джеллін заглибився у свої досьє, даючи зрозуміти, що він не хоче ні про що більше слухати.

Після обіду Джеллін не дозволив собі відпочивати. Він сів у таксі і звелів одвезти себе на Рендлоу-стріт, 22, до Джона Френзена, який зустрів його одягнутим у плащ з підбивкою.

— Батареї відключили,— пояснив він.— Відчуваєте, як холодно? [113]

Сідайте, будь ласка, на тапчані.